Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
— заперечення ідентичності. Популяризація в принципі давно існуючого уявлення про «вигаданість» української мови та нації. Ця тема також розвиває попереднє обвинувачення у «зрадництві»;
— заперечення державності — як легітимності існуючих органів влади, так і Української держави як failed state загалом;
— створення опозиційних образів норми та патології, коли «благородним героям» (російським воїнам та добровольцям) протиставляються «монстри», «збоченці», «садисти».
Формування образу зовнішнього ворога є найпримітивнішим, та все ж дуже ефективним і швидким способом консолідації суспільства перед уявною «зовнішньою загрозою» та конструюванням національної ідентичності на протиставленні «свій — чужий». Це специфічне, за словами директора «Левада-центру» Л. Гудкова, «поєднання культури страху та надії»[30] підміняє собою виконання одразу кількох соціальних завдань.
Перше — це мобілізація та патріотична консолідація суспільства, яке насправді важко об’єднати в інший спосіб внаслідок несформованості таких спільних ціннісних категорій, як нація та спільне розуміння її інтересів, демократія, громадянські права та свободи тощо.
Друге — посилення позицій лідера та легітимація узурпації ним влади.
Третє — зняття з влади відповідальності за економічні та соціальні проблеми у країні, виправдання корупції та порушень демократичних свобод і прав громадян.
І четверте — імітація кризи традиційно призводить до посилення в суспільстві чорно-білого бачення світу, що, знов-таки, спрощує роботу пропагандистської машини (яка апелює до емоцій, а не розуму) та управління масами.
Механізми мобілізації людей шляхом переведення суспільства у стан уявної «війни» та необхідності, відповідно, об’єднатися для самозахисту були дуже добре опрацьовані ще у СРСР і фактично успадковані сучасною Росією. Крім того, розпад СРСР зовсім не означав, що ментальні особливості більшості населення, які формувалися не одне покоління, так само в короткі строки зазнають революційних змін.
Стан уявної «війни» є чудовим виправданням для влади, коли внутрішні проблеми, і передусім економічні, загострюються, а можливостей для їх вирішення бракує. Всі проблеми фактично переадресовуються на ворога як першопричину (відомий плакат російської пенсіонерки «Обама, поверни нашу пенсію»[31]).
Масова мобілізація такого типу призводить і до зростання консервативних «общинних» настроїв, натомість усе інноваційне, раціональне та індивідуальне зазнає таврування. Як вдало зазначив керівник Центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН О. Рубцов, у Росії «ще років 3-4 тому була ідеологія модернізації, глобалізації тощо… Але нічого не вийшло. І все перевернулося на ідеалістичний лад, відтепер у нас цінності, дух і таке інше…»[32].
Сама актуалізація образу ворога свідчить про кризу в країні, про сильне соціальне напруження у суспільстві, «джерела якого ще складно розпізнати та раціоналізувати»[33].
Характеризуючи особливості розвитку російського суспільства ще 2005 р., Л. Гудков зазначав, що «жодна пропаганда не може бути дієвою, якщо вона не спирається на певні очікування та запити масової свідомості, якщо вона не є адекватною вже існуючим уявленням, легендам, стереотипам розуміння того, що відбувається, такого роду міфологічним структурам. Внести щось абсолютно нове у масову свідомість — справа майже безнадійна. Тому зростання уявлень про ворога є наслідком зусиль та руху з обох боків — зацікавлених та відносно раціональних інтерпретацій панівних еліт та аморфних, різноманітних масових поглядів, пояснень, вірувань, забобонів, символів, традиційних елементів ідентифікації»[34]. Саме на цих традиційних для російського суспільства уявленнях та раніше сформованих образах і будується робота нинішньої путінської пропагандистської машини.
За даними досліджень Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ), у 1989 р. лише 1 % респондентів вважав, що у їхньої країни є вороги. При цьому США, НАТО, ЦРУ не були першими у цьому «ворожому» списку, поступаючись місцем мафії, комуністам, спекулянтам та іншим. Проте це відповідало настроям періоду розпаду СРСР. Заперечення радянського автоматично призводило до заперечення і найхарактерніших трендів радянської пропаганди. Але вже за 10 років, у 1999—2002 рр., 65—70 % громадян заявляли про наявність у Росії ворогів, зараховуючи до їх переліку НАТО, Китай, демократів, ісламістів[35]. Росіяни вкотре легко відгукнулися на ідеологічний запит влади та офіційної пропаганди, що лише підтверджує припущення про ціннісну аморфність суспільства, відсутність поширених стійких уявлень про «спільне благо» та патерналістську інфантильну ментальність більшості громадян.