У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
На прощання старший однодумець порадив Янчукові, явно щось знаючи, але не кажучи, негайно їхати на семінари і за будь-яку ціну таки скласти сесії та заліки. «Часи близяться ненадійні, події можливі непередбачувані та неймовірні!» — що саме мав на увазі Аркадій, Петро не знав, але пояснював собі підкреслену тривогу товариша почутими по радіо новинами з Німеччини та Франції, вкотре пошкодувавши, що французької не знає зовсім, а німецьку поїде здавати повним невігласом.
Врешті Янчук засів за свій звіт із фольклорно-діалектичної практики, звівши розрізнені шматки до певного ладу, хай і недосконалого, щоб негайно, хоч і поза всіма термінами, таки надіслати його в університет перед своїм виїздом туди. Ось і текст:
«Узагальнюючи, особливо щодо південно-західної Орелщини, західної Курянщини („Ми — куряни!“ — вперто твердять тамтешні непоодинокі старожили), Вороніжчини, Білгородщини та більшої частини Ростовщини, слід відзначити масову загальну сталість давньоукраїнських ідіом у самобутніх виразах („припала до серця“ — сподобалася, „накивав п'ятами“ — втік), у специфічних колоритних жартах, назвах сільськогосподарського інвентарю і побутових предметів, в обрядах і звичаях, що змушує забути про значну віддаленість цих територій від середньої Подніпрянщини. Тамтешні старші люди майже нічим не відрізняються і в одязі та побуті, і в поведінці та викладі думок, а особливо в піснях.
Та коли на згаданих територіях помітно чимало й відмінностей, то вже на Ставропільщині та Краснодарщині в окремих населених пунктах їх немає зовсім. По річках Зеленчук і Кума траплялися села, де не було зауважено жодних відмінностей від середньої Подніпрянщини ні у звичаєво-обрядовій мові, ні в побутових назвах: „хата, повітка, саж, хижа, комора, возівня, бовдур-димар, призьба й палісад, двір, огороджений воринням чи штахетками-лісками, ворота, хвіртка й перелаз“. Ті ж „сповзини“ на „гатках“ хат, такі ж і стріхи всюди, крім Покубанщини, пообрізувані рівно, тим же „околотом“-очеретом криті-„ушиті“, з таких же „китиць“ та „парок“, із такими ж „ганками“... На різних територіях траплялися двори з такими характерно українськими особливостями життя родин, що хоч диву давайся, а вони ж там „із діда-прадіда“!
Правда, в Орелщині і подекуди в Курянщині віконниці своїм розмалюванням відрізнялися від придніпровських — вони були різьблені часом складною в'яззю, фарбовані яскравими кольорами і прикрашалися так званими „коньками“. А будівлі, складені „взруб“, із розписними фронтонами, взагалі не мають аналогів у Придніпров'ї.
Переважно у північних землях говірка помітно зрусифікувалася, поповнилася кальками й суржиком, хоча в основній масі корінного населення збереглася мало відмінною від Придніпров'я. На Слобожанщині, Ставропільщині та Краснодарщині старші віком люди вважають себе „руськими хохлами“, чиї батьки були козаками „спокону“ й оселилися на „вільних землях“ „викотцями“, втікаючи від ляхів чи голоду, а свою говірку називають, відповідно, „козацькою“ або „слобідською“.
Назагал, коли „хохляцький“ говір переважає лише серед старших людей південно-західної Орелщини та більшої половини Курянщини, то Білгородщина й Вороніжчина заполонені ним повністю, особливо по селах, яких русифікація торкнулася мало і які масово повторюють назви населених пунктів Подніпров'я. „Гуляння“ молоді там абсолютно подібні, приміром, до Чигиринських, правда, в с. Маслівка під Воронежем на вечорницях можна було почути українські й російські пісні впереміш.
Дуже характерними є прізвища, що пояснюють походження тамтешніх мешканців. У південно-західній Орелщині і західній Курянщині дід теперішніх Бондаревих колись був просто Бондар, Богданови й тепер прозиваються Богданами, Горелихіни пам'ятають, що їхнім дідом був козак Горелиха, а Матньови донедавна писалися як Матні, Дубініни з дідів були Дубинами, Атамасеви горді з того, що їхній предок був малим отаманом. Кидається також у вічі, що родини із безсумнівно російськими прізвищами послуговуються в побуті „хохляцькою“ мовою. Наприклад, такі: Московитови, Лєскови, Новгородцеви, Благови, Суздальцеви, Солдатови, Примакови, Москальови, Сахарови тощо. Пояснюють, що їх пращури були тут колись приймаками, а вони й досі підтримують родинні зв'язки зі своїми кревними в „коренній Росії“. Не можна не відмітити і того факту, що чи не вся Вороніжчина й Білгородщина повні українських прізвищ, хай і таких, що закінчуються на -ов: Коробков, Бондаренков, Даниленков, Калашников тощо, а їхні носії стверджують, що „вписані руськими“ зовсім недавно. У Покум'ї Олейнікови, Кошелеви, Мошкови, Черкасови, Кандеєви вважають себе козаками, а не „кацапами“, бо „писалися зроду“ Олійник, Кошіль, Мошка, Черкас, Кандій, причому ні „хохлами“, ні українцями вони себе визнавати не хочуть: „Наші діди були козаками, то які ж ми хохли чи українці?“.
У Ставропільщині, Краснодарщині та Ростовщині прізвища, географічні назви, що так само повторюють протоукраїнські, обрядові звичаї, а особливо побутова й сільськогосподарська лексика також підтверджують дуже широкий ареал давньоукраїнського етногенезу Слів, уживаних у тому ж значенні, так багато, що легше виписати ті, яких в Україні не знають. Це, наприклад, „бабниця, бубка, валах, витушка, губка (трухлий пень), жлукто, каленик, ковганка, лавка (крамниця), пічурка, рептух, сирівець, сходка, хура, фальда, шайда, шанька“ тощо... Можна відмітити й деякі тутешні зміни значень слів: „скидається — подібний, байдуже — добре, кришити — різати, довбати (картоплю) — копати, потертий — поношений, слабий — хворий, гляди — дивись“ та інші.
Серед старших людей тут переважає говірка, близька до староукраїнської, з відповідними особливостями вимови голосних і приголосних, але губний —ф— ними майже не вживається, як у словах „хворма, хвакт, хвартух, Хведь“, має місце часте вживання приставного г-, як от „говес, горел, гобід, гоко“, або вставного —н— на місці апострофа, наприклад, „мняч, мнясо, сімня, мнята, вимня“, також уподібнення звуків (—о— / —у—), як у словах „тупор, мутила, кужух, туполя, кустюм“ чи перехід від- в од-, наприклад, „однести, оддати“.
Що стосується морфологічних особливостей, треба зауважити, що тутешнє молодше покоління тяжіє до вживання відмінкових закінчень, характерних для російської мови, наприклад, у місцевому відмінку однини іменників: „в лесу“ (не „в лісі“), „в селе“ (не „в селі“) — більше див. у роботах решти членів групи № 9.»
Якось на тижні перед від'їздом Петро знов обідав у Югини, традиційно з келишком і смачними почастунками. Ділилися новинами, говорили про хід і результати його лікування, про Ліду і його поїздку в університет. Завершили, як завжди, в ліжку, при зашторених вікнах і замкнених дверях, причому Югина милувала, пестила, голубила й обворожувала «дорогого гостя» так, ніби він не тиждень тому був тут, а принаймні рік, ніби розставалися назавжди!
— У мене передчуття, що я ось-ось тебе втрачу, що доля нас розлучить, тому й така ненаситно-жадібна, така невтолима, — залилася Югина сльозами. — Здається, як хотіла дотепер, так само спрагло хотітиму завжди мати тебе всякого, а ще будучи певна, що ти видужаєш повністю! Не знаю, як і дякувати тобі, моя надіє й радосте, за все твоє, бо пізнала коло тебе смак святого кохання, — і Югина почала пристрасно обціловувати Петрове обличчя і груди. — Знаю, що ти не мій і ніколи моїм не будеш, але все більше прив'язуюсь... Дякую тобі за насолоду і в погляді, і у словах, від яких я млію! Ні за що не докорю тобі, бо вдячна безмежно за почуття, які ти в мені пробудив, за знання, що любити по-справжньому — то неймовірне щастя!..
Янчук поїхав в університет пароплавом з Югининою валізою продуктів і третього дня зустрівся на семінарі із Грицьком Бойком та Клавою Зінько. Майже місяць вони разом слухали лекції, повторювали почуте і принагідно вичитане та здавали екзамени, причому друзі допомогли Петрові ліквідувати його попередню заборгованість, а теоретичний фольклор навіть здати наперед на «дуже добре», хоч він був радий і решті лише «заліків».
По всьому, мов гору зваливши із пліч, Янчук віддав товаришеві заборговані сто карбованців і вони утрьох присвятили день відвіданню визначних місць. Наступним передсвітом Петро із Клавою відпровадили Гриця додому в Ліски і разом попливли на палубі пароплава: вона до Кременчука, він до Черкас. По путі Янчук заносив у свій нотатник чергові ескізи до «Барвів літа» і читав готові Клаві, поки й не попрощався з нею до наступних сесій майже по-родинному. Лишившись наодинці, Петро дякував долі й не нарікав на біль та стріляння в нозі й попереку — при всіх нещастях щастя таки не полишало його!