Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Мабуть, мої відчуття від усвідомлення явної загрози виявились не такими гострими, як того можна було очікувати, — я вже був підготовлений до цього попередніми невиразними страхами. Здавалося, без якоїсь очевидної причини я був інстинктивно насторожі, і це давало мені певну перевагу у нових непередбачуваних обставинах, хоч би чим вони виявилися. Менше з тим, я не міг не визнати, що перехід від неясного передчуття небезпеки до реального сприйняття її конкретних ознак став справжнім шоком і досить сильно мене приголомшив. Мені навіть на думку не спадало, що це шарудіння могло бути помилкою неуважної людини. Тієї миті я думав лишень про чийсь злий замір, а тому завмер і тихо лежав, чекаючи наступного кроку непроханого гостя.

За якийсь час обережне шарудіння стихло, і я почув, як хтось відімкнув двері до сусідньої кімнати, з північного боку; після цього звідти спробували відчинити двері до мене. Засувка, звісно, витримала, і загадковий хтось, порипуючи підлогою, вийшов. Невдовзі знову почувся тихий шурхіт, цього разу з кімнати на південь від моєї, хтось увійшов і туди; знову скреготіння ключа у замку і негучне порипування кроків. Цього разу я почув, як вони віддалялися коридором у бік сходів, а потім невідомий почав спускатися вниз, вочевидь зрозумівши, що всі його спроби так і лишаться марними, тому принаймні на певний час вирішив відступитися, а далі — буде видно.

Та готовність, з якою я вже за мить почав обдумувати конкретний план дій, свідчила, що підсвідомо я давно готувався до подібної загрози, і впродовж кількох годин виношував план втечі. З самого початку я відчував, що невидимий гість — то небезпека, якій я не можу протистояти, натомість треба якнайскоріше тікати. Перше, що я мав зробити, це якомога швидше зникнути з готелю, і тікати треба не сходами через вестибюль, а якимось іншим шляхом.

Тихо підвівшись, я освітив ліхтариком вимикач лампи над ліжком, хотів при її світлі порозкладати по кишенях найнеобхідніші речі з валізи і тікати без неї. Однак нічого не вийшло — електрику вимкнули. Я одразу збагнув, що проти мене діяли за якимось підступним і продуманим планом, хоча і не знав його суті. Я стояв і клацав тепер уже непотрібним вимикачем, коли почув знизу негучне, стишене рипіння і, як мені здалося, чиїсь голоси. Ще за якусь хвильку я зрозумів, що глибокі низькі звуки навряд чи були голосами людей, адже хрипке, грубе дзявкання і незрозуміле булькотіння не мали нічого спільного з нормальною людською мовою. Тої ж миті мені пригадалися слова фабричного інспектора про звуки, які долинали до нього серед ночі, коли він теж перебував у цьому гидотному занедбаному готелі.

Присвічуючи ліхтариком, я позапихав до кишень деякі особисті речі, нап’яв капелюха і навшпиньки підійшов до вікна — оцінити шанси на втечу, якщо спускатися вниз. Всупереч офіційним інструкціям, на цьому боці готелю не було пожежних сходів, а тому з вікна свого четвертого поверху я побачив лишень замощений бруківкою чотирикутник внутрішнього подвір’я. Зліва та справа з готелем межували давні й ветхі цегляні прибудови, вочевидь, не призначені для проживання; їхні похилі дахи були на цілком можливій для стрибка віддалі. Втім, щоб дістатися до будь-якої з цих будівель, мені треба було потрапити до кімнати за два номери від мого або в північному напрямку, або в південному, тож мій мозок негайно розпочав обмірковувати, у який спосіб я міг би це зробити.