Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-8
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3». Краткое содержание книги:
Я безперешкодно спустився на розхитаний шифер спадистого даху і, навіть не послизнувшись, добувся до зяючого чорного отвору. Вікно готелю, з якого я щойно виліз, лишалося темним, а віддалік, з півночі, поміж залишками димарів лиховісно мерехтіли вогні зали Ордену Дагона, а також колишніх баптистської і методистської церков, згадка про які змусила мене здригнутися. У внутрішньому дворі наче нікого не було, тому в мені зажевріла надія втекти ще до того, як займеться загальна тривога. Посвітивши у вікно, я не помітив сходів, проте висота була незначна, тож я ухопився за край і стрибнув донизу, приземлившись на запорошену і засмічену зотлілими ящиками і діжками підлогу.
Приміщення, в якому я опинився, виглядало щонайменше гидко, однак емоції були не на часі, і я кинувся до сходів, які вихопив промінь ліхтарика; глянув на годинник — друга година ночі. Сходи відчайдушно рипіли, але мали витримати, тому я стрімголов кинувся донизу і, проминувши пристосований під комору другий поверх, опинився на першому. Там була цілковита пустка, і мої кроки гулко відлунювали. Нарешті я дістався нижнього холу і в дальньому кінці побачив ледь освітлений прямокутник напівзаваленого дверного отвору — вихід на Пейн-стріт. Проте я пішов у протилежному напрямку і побачив двері чорного ходу, теж відчинені, і без вагання кинувся туди; перестрибнувши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього двору.
Місячне світло сюди не проникало, однак дорогу непогано було видно і без ліхтаря. З деяких вікон Джилмен-Хаус лилося слабке світло і, здається, навіть долинали стишені голоси. Обережно просуваючись у напрямку Вашинґтон-стріт, я помітив кілька розчахнутих дверей і заскочив у найближчі, сподіваючись знайти вихід на вулицю. У коридорі за дверима було темно, а діставшись його протилежного кінця, я виявив, що двері на вулицю надійно замкнені. Вирішив тікати через інший будинок і подався був назад, у бік внутрішнього двору, але перед самим порогом завмер.
Саме тієї миті з дверей готелю вивалився чималий натовп з недвозначними намірами — у темряві похитувалися ліхтарі, лунали хрипкі вигуки низькими голосами, які анітрохи не нагадували англійську. Рухалися вони без певної мети і, як я з полегкістю зрозумів, не мали уявлення, куди я міг подітися, але мене все одно охопив справжній жах. Я не міг як слід розгледіти рис їхніх облич, але всі вони були однаково згорблені, човгали по землі і викликали відразу, а найгірше — я вирізнив істоту зі знайомою високою тіарою на голові. Коли натовп розсипався по двору, я відчув новий напад страху. А що як з цього будинку не вдасться знайти виходу на вулицю? Запах риби був просто нестерпним, і я навіть побоювався, що можу знепритомніти. Просуваючись навпомацки у бік вулиці, я прочинив двері в хол і потрапив до порожньої кімнати з вікнами в одну шибку і з віконницями на них. Присвітивши ліхтариком, я намацав стулки і зрозумів, що зможу їх відчинити, й уже за мить виліз назовні, обережно і ретельно повернувши стулки в попереднє положення.
Я опинився на Вашинґтон-стріт і попервах не побачив жодної живої душі, жодного вогника — вулицю заливало тільки місячне сяйво. Разом з тим я чітко розрізняв хрипкі голоси зусібіч, кроки і якесь дивне тупотіння, аж ніяк не схоже на людську ходу. Не можна було втрачати ані миті. Я доволі чітко уявляв, куди рухатися далі, і дуже радів, що на вулиці не горять ліхтарі; місячної ночі — це цілком звичайне явище у небагатих провінційних містечках. Деякі звуки долинали і з півдня, але я мав твердий намір тікати саме в цьому напрямку і знав, що дорогою буде чимало покинутих будинків, у двері яких я завжди зможу шмигнути і сховатися від погоні.
Я крокував швидко, м’яко ступаючи, намагаючись триматися ближче до напівзруйнованих будинків. Загубивши під час втечі з готелю капелюха, я йшов з розкуйовдженим волоссям і, навіть зустрівши випадкового перехожого, мав би чимало шансів лишитися невпізнаним. На Бейтс-стріт я пірнув у пітьму вестибюля одного з будинків, пропускаючи дві незграбні постаті, і знову опинився на вулиці, збираючись подолати відкритий простір, де Еліот-стріт навскоси перетинає Вашинґтон-стріт на перехресті із Саут-стріт. Я ніколи тут не бував, але на карті бакалійника район виглядав небезпечним, адже у місячному світлі я був би як на долоні. Оминути це перехрестя було неможливо — будь-які обхідні шляхи забрали б дорогоцінний час і могли вивести у ще гірше місце. Залишалося тільки пройти сміливо і не криючись, намагаючись імітувати човгання корінних мешканців Інсмута і сподіваючись, що ніхто — принаймні жоден з переслідувачів — не трапиться на шляху.