Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-8
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3». Краткое содержание книги:
Хто з других місць, часто каже про нас усяке — може, і ти шо знаєш, раз питаєш про таке. Кажуть про всяку всячину — про те, шо вони наче бачили то тут, то там, про прикраси, не знати звідко взяті, і які, буцім, не плавляться, тілько ніколи ніхто конкретно нічо не каже. Ніхто ні в шо не вірить. Усе це, наче із золота зроблене, називають піратським скарбом, кажуть, у людей в Інсмуті намішано чужої крові, і з головою шось не так, і ще багато чого. А місцеві теж стараються рідше зустрічатися із зайшлими і намовляють цікавиться менше, тим паче проти ночі. Собаки завжди гавкали на них, коні не хтіли везти, а як з’явились автомобілі, все ізнов стало добре.
У сорок шостому капітан Обед узяв собі другу жінку — ніхто ’ї ніколи не бачив у місті. Казали, він сам того не хтів, а тоті змусили його до женячки, і він нажив із нею трьох дітей. Двоє десь пропали ще молодими, а третя — дівчина, наче така ж як усі, аж у Європі вчилась. Обед потім її обманом видав заміж за одного хлопа з Аркгема, і той ні про що й не здогадувався. Тілько тепер ніхто зі сторони не хоче мати діло з інсмутськими. Барнабас Марш, який тепера за старшого на золоточисній фабриці — внучок Обеда і його першої жінки, синаш Онесіфора, старшого сина Обеда, а його мати була однією з тих і ’ї ніхто ніколи в городі не бачив.
Тепер Барнабас уже змінився: повік на очах не стулить і увесь якийсь безформний. Кажуть, він ще носить одяг, але скоро піде у воду. Може, вже пробував це зробить. Вони іноді роблять так, обвикають, а уже потім ідуть назавше. Його на людях не виділи уже років дев’ять-десять. Не знаю, шо може відчувать його нещасна жінка — сама вона з Іпсвіча, а його мало не лінчували років з п’ятдесят тому, коли він женихався до неї. Обед помер у сімдесят восьмому, а з наступного покоління теж нікого не зосталося — діти від першої жінки померли, а інші… одному Богу відомо…
Гуркіт хвиль припливу ставав гучнішим і, здавалося, потроху змінює настрій старого із сентиментальної слізливості на сторожкий острах. Він час від часу замовкав, аби озирнутися через плече чи кинути погляд у бік рифу, і, попри цілковиту абсурдність розповіді, я не міг позбутися відчуття, наче теж поділяю його неясні побоювання. Голос Садока тепер звучав різкіше, наче він намагався додати сміливості гучнішою мовою.
— Ну, а сам ти шо мовчиш? Як би тобі жилося в такому городі, де усе гниє і пропадає, за забитими дверима хтось шамотить, крекче, виє, повзає по темних погребах і вишках, так шо тільки й мусіш на кожному кроці озиратися? Га? Як тобі — кожну ніч слухати якесь виття у залі Ордену Дагона, і знати, хто це виє? Як воно — чути наспіви з клятого рифу на Вальпурги і Геловін? Га? Думаєш, старий геть здурів? Так от, сер, я скажу, шо це ще не найгірше!
Тепер Садок уже просто волав, і божевільне шаленство в його голосі починало турбувати мене більше, ніж я того бажав.
— І чого це ти вилупився на мене — я сказав Обеду Маршу, шо він піде у пекло і буде там завше! Хе-хе… так і сказав — у пекло! І він мене не дістане — я нічо такого не зробив, нікому нічо не сказав…
А ти, хлопче?… Ну добре, як раніш нікому не розказав, зара тобі розкажу! Ти сиди тихо і слухай, малий, я про це ще ніколи нікому не казав… Після тої ночі я більш ніколи не підглядав за ними — але я щось все ’дно узнав!
Хочеш знати, що таке страх, еге? Так от, справжній жах — це не то, шо тамті морські чорти уже зробили, а те, що вони хтять зробить! Вони багато літ приводили в Інсмут своїх, яких витягали з морського дна — правда, останнім часом це буває рідше. В домах на північ од річки між Вотер і Мейн-стріт їх просто повно-повнісінько — тих дияволів і тих, кого вони привели за собою, і коли вони будуть готові… я кажу, коли вони будуть готові… Чуєш, шо кажу? Ти шось чув про шабаш?
Ти мене чуєш? Я кажу тобі, я знаю, хто вони такі — я бачив їх якось уночі, коли… Ех… а-х-х-х-х- ах! Е’я-а-а-а-а-а-а…
Зойк старого пролунав так несподівано і був сповнений такого нелюдського страху, що я мало не знепритомнів. Його очі дивилися повз мене в бік смердючого моря і от‑от мали вилізти з орбіт, а на обличчі відбився жах, гідний персонажа грецької трагедії. Кістлява рука з дивовижною силою вчепилась у моє плече, проте він сам навіть не ворухнувся, коли я також повернув голову — розгледіти, що ж він там угледів.
Я не побачив нічого особливого, тільки приплив, хіба що в одному місці прибою навколо хвилеріза трохи брижилася вода. Тепер Садок гарячково мене термосив, я обернувся й побачив, як на його скутому маскою страху обличчі тремтять повіки і викривлюються губи. До нього повернувся голос, а радше — тремтячий шепіт: