Ніж, якого не відпустиш

Я пригадую перестороги Джейн.

— Голі люди і скляні хати?

Віола дивно дивиться на мене.

— Ні, — каже вона, закопилюючи губу. — Просто злидні. Просто жахливі, страхітливі злидні. У деяких місцях, здавалося, жителі готові були мене зжерти, так що я пливла далі й далі, тобі ставало гірше й гірше, а тоді другого ранку я побачила, як доктор Снов і Джейкоб ловили рибу, і в його Шумі почула, що він лікар, і, хоч як дивно тут ставляться до жінок, тут принаймні чисто.

Я розглядаюся по чистій-чистій кухні.

— Ми не можемо тута лишитися, — кажу.

— Ні, не можемо, — вона опускає голову на руки. — Я так за тебе хвилювалася, — в її голосі звучить почутя. — Я так хвилювалася, що прийде армія, а мене ніхто не слухає, — вона роздратовано гупнула по столу. — І я так погано почувалася через…

Вона замовкає. Її лице кривиться і вона відвертається.

— Манчі, — кажу я вголос, перший раз відколи…

— Мені так шкода, Тодде, — каже вона з мокрими очима.

— То не твоя вина, — я швидко встаю, відсовуючи стільця назад.

— Він би тебе вбив, — каже вона. — А тоді вбив би Манчі, просто тому що міг.

— Будьласка перестань про це говорити, — кажу я виходячи з кухні назад у спальню. Віола йде за мною. — Я поговорю з цими людьми, — кажу я, піднімаючи Віолину торбу з підлоги і напихаючи туди решту попраних речей. — А тоді ми підемо. Ти не знаєш, як далеко ми від Притулку?

Віола ледь усміхається.

— Два дні.

Я випрямляюся.

— Ми так далеко запливли?

— Ми так далеко запливли.

Я тихо присвистую в себе в голові. Два дні. Лише два дні. До того, шо там буде в Притулку.

— Тодде?

— Га? — кажу я, одягаючи її торбу собі на плечі.

— Дякую, — каже вона.

— За шо?

— Що прийшов по мене.

Всьо застигає.

— То нічого, — кажу я, відчуваючи, як червонішає моє лице і відвожу погляд. Вона більше нічо не каже. — У тебе всьо було добре, — питаю я, не дивлячись на неї, — відколи він тебе забрав?

— Я насправді не… — починає казати вона, але тоді ми чуємо як зачиняються двері і голосок виспівує татко татко татко, і голосок пливе коридором до нас. Джейкоб стає і ніби обнімає одвірок, але не заходить.

— Татко мене послав вас забрати, — каже він.

— Овва? — я піднімаю брови. — То тепер я маю прийти до них, так?

Джейкоб киває, дужедуже серйозно.

— Ну, в такому разі ми йдемо, — я поправляю торбу і дивлюся на Віолу. — А тоді вирушаємо.

— Саме так, — каже Віола, і мені добре від того, як вона це каже.

Ми виходимо в коридор за Джейкобом, але він зупиняє нас біля дверей.

— Тільки ти, — каже він, дивлячись на мене.

— Шо тільки я?

Віола схрещує руки.

— Він має на увазі, шо тільки ти будеш із ними говорити.

Джейкоб киває, знову дуже серйозно. Я дивлюся на Віолу і знову на Джейкоба.

— Значить так, — кажу я, опускаючись до його рівня. — Чого б тобі не піти до татка і не сказати йому, шо ми з Віолою підійдемо через хвилинку. Лади?