Ніж, якого не відпустиш

— Я залишив його, — кажу я і повторюю, зашмарканий і закашляний. — Я залишив його.

— Я знаю, — каже він, і я знаю, шо це правда, бо я чую ті самі слова в його Шумі. Я залишив його, думає він.

Але всього через хвилину я відчуваю, як він лагідно відштовхує мене від себе і каже:

— Слухай, Тодде, у нас мало часу.

— Мало часу на шо? — я шморгаю, але бачу, шо він дивиться на Віолу.

— Привіт, — насторожено каже вона.

— Привіт, — каже Бен. — Певно, ти і є вона.

— Мабуть, так, — каже вона.

— Ти дбала про Тодда?

— Ми дбали одне про одного.

— Добре, — каже Бен, а його Шум стає теплий і сумний. — Добре.

— Ходи, — кажу я, беручи його за руку і пробуючи піттянути його до кладки. — Знайдемо тобі шось поїсти. І там є лікар…

Але Бен не рухається.

— Ти можеш трошки повартувати для нас? — питає він Віолу. — Скажеш, коли шось побачиш, шо-небудь. Хоть із поселеня, хоть на дорозі.

Віола киває і перезирається зі мною, перед тим як вийти назад на дорогу.

— Усе стало гірше, — каже мені Бен, тихо, серйозно як серцевий напад. — Тобі треба знайти місце, яке називається Притулок. Так швидко, як зможеш.

— Я знаю, Бене, — кажу я, — чого ти?..

— За тобою йде армія.

— Це я теж знаю. А ще Аарон. Але раз уже ти тут, ми могли б…

— Я не можу піти з вами, — каже він.

У мене падає щелепа.

— Шо? Ясно шо ти можеш…

Але він хитає головою.

— Ти знаєш, шо я не можу.

— Ми шось придумаємо, — кажу я, але мій Шум крутиться, думає, пригадує.

— Чоловікам із Прентісстауна не раді ніде в Новому Світі, — каже він.

Я киваю.

— Вони і хлопцям із Прентісстауна не дуже раді.

Він знову бере мене за руку.

— Хтось тебе кривдив?

Я тихо дивлюся на нього.

— Та багато хто, — кажу я.

Він закушує губу і його Шум стає навіть сумнішим.

— Я шукав тебе, — каже він. — Вдень і вночі, йшов за армією, обходив її, обганяв її, слухав чутки про хлопчика і дівчинку, котрі подорожують самі. І от ви тут, і з вами все добре, і я знав, шо все і буде добре. Я знав, — він зітхає і в зітхані так багато любові і суму, шо я знаю, шо він каже правду. — Але я в Новому Світі буду небезпечним супутником, — він показує на кущ, у якому ми ховаємся, ховаємся як злодії. — Решту дороги ти маєш пройти сам.

— Я не сам, — не думаючи кажу я.

Він усміхається, але все ще сумно.

— Так, — каже він. — Так, не сам, правда? — він знову розглядається навколо нас, дивиться через листя, через річку, на хатку доктора Снов. — Ти був хворий? — питає він. — Я почув твій Шум учора зранку, за рікою, але він був гарячковий і сонний. З тих пір і чекав тут. Боявся, шо шось пішло дуже погано.

— Я був хворий, — кажу я і в моєму Шумі появляється встид, ніби дуже повільні клуби туману.