Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я почувався статуєю, в яку повільно вливали життя, напіврозталим сніговиком, вигнутою балкою... Ще два... Три... Кроки мої були повільними, та я спрямовував їх з усією силою вічної і незламної волі, яка мала звершитися...

Пройшов крізь Запону. За нею — коротка арка. У темряві й тиші перетнув її за три кроки. Вони видалися найтяжчими.

«Обідню перерву Сізіфу[61]! — подумав я, щойно вийшовши з Лабіринту. — Я знову зробив це! — друга думка. — Ніколи знову!» — третя.

Я дозволив собі розкіш — кілька глибоких вдихів та дрібне тремтіння. А тоді дістав з кишені Камінь і за ланцюжок підняв його на рівень очей.

Звісно ж, усередині він червоний — темно-вишневий, димчастий, осяйний. Здавалося, ніби подорож Лабіринтом додала йому ще сяйва та мерехтіння. Я і далі розглядав його, думаючи про вказівки, порівнював їх з тим, що вже знав.

Якщо ти пройшов Лабіринт і сягнув цієї точки, то можеш змусити його перенести себе в будь-яке місце, котре тільки уявиш. Усе, що потрібно, — бажання і вольовий акт. Але, по правді, мене на мить охопила тривога. Якщо все пройде так, як зазвичай, я можу опинитись у химерній пастці. Але ж Еріку вдалося, і він не опинився в якійсь Тіні всередині самоцвіту. Ці нотатки залишив Дворкін, а він був великою людиною, вартою довіри.

Напруживши свідомість, я зосередився на серцевині Каменя.

У ньому виблискувало розмите зображення самого Лабіринту, оточене мерехтливими вогниками, крихітні спалахи та відблиски, різноманітні вигини й переходи. Я зважився і зосередив силу волі...

Червоність та повільний рух. Неначе занурюєшся в густий океан. Спершу дуже повільно. Плин крізь темряву, далеко попереду — маленькі мерехтливі вогники. Враз моя швидкість зросла. Світлові плями — далекі, уривчасті. Ніби ще трохи швидше. Нема орієнтирів. Я був точкою усвідомлення невизначених вимірів. Вловлював власний рух, зміни, які переживав... Тепер усе швидше. Багрянець зник, як і будь-яке середовище взагалі. Щез і опір. Я прискорювався. Здавалося, буцімто все охоплюється лишень однією безперервно тривкою миттю. Усе набуло позачасового виміру. Моя швидкість стосовно цілі видавалася велетенською. Маленький, перекручений лабіринт виростав, розгортаючись до тривимірної моделі самого Лабіринту. Розкреслений спалахами різнобарвного світла, він виріс переді мною, скидаючись на неймовірну галактику, що розкинулась у просторі вічної ночі в осяйному ореолі блідого пилу, що обернувся в промені незліченних мерехтливих цяток. Мене повністю огорнуло яскраве полум'я, що вело до бічного променя, звідки — я знаю — все починалось. Я був надто близько — загубившись — щоб охопити всю велич, але вібрації, коливання, переплетення всього, що я бачив, змушували мене запитати себе, чи вистачить трьох вимірів, щоб увібрати всі ті дивовижі, котрі відкривалися переді мною. Частина мого розуму відштовхнулася від метафори галактики і кинулася до інших крайнощів, намалювавши Гілбертів простір[62] субатомних площин, однак ця метафора втілювала безвихідь. Я нічогісінько про нього не знав. У мені лишень наростало відчуття — інстинктивно? Завдяки Лабіринту? — що я маю пройти і через цей лабіринт, аби вийти на новий рівень сили, якої прагнув.

І я не помилився. Не сповільнюючись, я опинився в ньому. Звивався і кружляв вогнистими шляхами, проминаючи позбавлені матерії хмари сяйва та блиску. Тут не було ділянок з високим опором, як у самому Лабіринті. Здавалося, мого початкового імпульсу вистачило, аби пролетіти крізь нього. Вихрова екскурсія Чумацьким Шляхом? Потопельник серед коралових рифів? Безсонний горобець, який пролітає над розважальним парком увечері Четвертого липня[63]? Так плинули мої думки, коли намагався пригадати цей перехід.

...Я вийшов звідти, перетнув і здолав фантасмагорію червонястого світла, посеред якого стояв, стискаючи підвіску біля Лабіринту, і вдивлявся в камінь, усередині якого — Лабіринт, він у мені, повністю у мені, а я в ньому, і багрянець навколо тьмяніє та зникає. Залишилися тільки я, підвіска і Лабіринт — усі предметно-просторові відношення відновлено, але октавою вище — саме так я найкраще міг би висловити все. Адже тепер у мені існувала своєрідна емпатія. Так, ніби я набув додаткового смислу, нового способу вираження. І відчуття те було особливим, дарувало втіху.

Згораючи від нетерпіння, щоб випробувати його, я зібрався з думками і наказав Лабіринту перенести мене деінде.

І ось я вже стояв у круглій кімнаті найвищої вежі Амбера. Перетнувши її, вийшов на малесенький балкон. Контраст зі щойно здійсненою надчуттєвою подорожжю виявився разючим. Кілька довгих секунд я просто стояв там і дивився.

Море видавалося ковдрою з різноманітних текстур, небо частково заволокло хмарами — смеркало. Самі хмари витворювали візерунки з м'якого сяйва і грубих тіней. Вітер дув у напрямку моря, тож його солоний дух ненадовго був мені недоступним. Птахи видавалися чорними цятками в небі. Вони літали і кружляли вдалині над водою. А нижче мене палацові двори та міські тераси простягалися в незмінній елегантності аж до краю Колвіру. На центральних вулицях метушилися крихітні люди, а рухи їхні видавалися нікчемними. Я почувався дуже самотньо.