Конан, варвар із Кімерії

— Керім Шах! — вимовив Конан, і в очах його спалахнули яскраві вогники.

Туранець не чинив опору. Сидячи на конях, вони майже стикалися грудьми, а рука кімерійця стиснула його плече. За Керімом Шахом їхав загін іракзаїв на худих конях. Вони з люттю дивилися на незнайомця, що загородив їм дорогу, і тримали напоготів луки й кинджали, та не поспішали їх пускати в хід через небезпечну близькість зяючої біля їхніх ніг прірви.

— Де Деві? — запитав Керім Шах.

— Тобі що до того, гірканський шпигуне? — відповів Конан.

— Знаю, я в твоїх руках, — сказав Керім Шах. — Я їхав із горянами на північ, коли ми потрапили в засідку, розставлену нам ворогами на перевалі Шалізах. Багато моїх людей були вбиті, а решту переслідували, як зграю шакалів. Коли ми позбавилися переслідувачів, попрямували на захід, до перевалу Амір Жерун. А сьогодні вранці наткнулися на вазула, що вештався по горах. Він зовсім з’їхав з глузду, та перш ніж він помер, ми багато про що дізналися з його безладного марення. Зокрема, що він залишився єдиним уцілілим із тієї банди, яка помчала за вождем афгулів і полоненою кшатрійкою в ущелині біля села Курум. Весь час він говорив про людину в зеленому тюрбані, якого збив кінь афгула і який — коли на нього напали вазули, переслідуючи ту людину, — згубив їх, знищивши так, як язик полум’я знищує хмару сарани. Яким чином цей вазул уцілів, не знаю, і він теж не знає, але з його марення я зрозумів, що Конан зі Тхора був у Курумі зі своєю королівською полонянкою. А коли ми пробиралися через гори, зустріли голу галзайку з бурдюком. Вона сказала, що її пограбував величезний воїн в одязі вождя афгулів, який — за її словами — примусив її віддати одяг для супроводжуючої його вендійки. Дівчина твердила, що ти поїхав на захід.

Керім Шах не визнав за потрібне розказати, що, коли вороже налаштовані горяни перекрили йому дорогу, він сам їхав на умовлену зустріч із загоном туранської кінноти. Дорога до долини Гурашах через перевал Шалізах була довшою, ніж дорога, що веде через перевалу Амір Жерун. Та ця, хоч і коротша, вела землями афгулів, яких Керім Шах вважав за краще уникати — принаймні, поки не з’єднається з армією. Відрізаний від дороги, що веде на перевал Шалізах, він усе ж таки поїхав цим небезпечним шляхом, поки звістка, що Конан зі своєю полонянкою ще не дістався Афгулістану, не схилила його до думки повернути на південь і вчинити зухвалий похід глибінню гір у надії зустріти кімерійця.

— Скажи краще, де Деві? — запропонував Керім Шах. — У мене військова перевага…