Конан, варвар із Кімерії

— Як може простий смертний зрозуміти мотиви чаклунів? — холодно відповів володар. — Мої аколіти в храмах Турану, здобувши владу над жерцями Таріма, наполягали, аби я діяв на користь короля Ездигерда. З певних причин я погодився на це. Як я маю пояснювати причини, що спонукали мене погодитися, щоб ти зрозуміла їх своїм слабким розумом? Все одно не зрозумієш.

— Я розумію одне: мій брат мертвий! — вигукнула Жазміна з болем і ненавистю. Вона звелася на коліна і пронизувала його поглядом широко розкритих очей, як пантера, що наготувалася до стрибка.

— Так побажав Ездигерд, — холодно погодився її співбесідник. — Моя тимчасова примха підтримала його домагання.

— Ездигерд твій васал? — Жазміна намагалася приховати почуття, що охопили її.

Вона щойно наштовхнулася коліном на щось тверде й симетричне, приховане фалдами оксамиту. Непомітно змінила позу і ковзнула рукою під укривало.

— Хіба пес, що жере недоїдки під стіною храму, може бути васалом Бога? — відповів владика.

Здавалося, він не бачить непомітних рухів дівчини. Під фалдами укривала її рукатим часом відшукала щось, що здалося їй рукояткою стилета. Жазміна нахилила голову, аби приховати лихий блиск в очах.

— Та досить із мене Ездигерда, — сказав володар. — Я знайшов собі кращу розвагу… Ха!

Жазміна стрибнула, як кішка, з диким криком, намагаючись завдати вбивчого удару. Раптом вона спіткнулась і впала на підлогу, притиснулася до неї, дивлячись на чоловіка, який мало не став її жертвою. Той сидів на подіумі, навіть не ворушився, з його лиця не сходила загадкова посмішка. Жазміна підняла тремтячу руку і поглянула на неї широко розкритими очима. В її руці був не стилет, а квітка золотого лотоса з пом’ятими пелюстками і зламаним стеблом.

Вона відкинула лотос, немов це була отруйна змія, і на колінах відповзла від чаклуна. Повернулася на свій подіум, небезпідставно вважаючи, що це більше підходить королеві, аніж повзання по підлозі біля ніг чорнокнижника. Поглянула на нього з острахом, чекаючи його реакції.

Але володар не ворухнувся.

— Вся матерія однакова для того, хто має ключі від брам Космосу, — загадково прорік він. — Для досвідчених у Мистецтві немає речей незмінних. За його волею в неземних садах зацвітає сталь — або квітка виблискує вістрям меча в місячному сяйві.

— Ти диявол! — схлипнула вона.

— Ні! — засміявся він. — Я народився на цій планеті дуже давно. Колись я був звичайною людиною і впродовж довгого служіння Мистецтву не втратив усіх ознак людського. А людина, заглиблена в Чорне Мистецтво, сильніша від диявола. Я людина, проте володарюю над демонами. Ти бачила Добродіїв із Чорного Кола, і, якби я сказав тобі, з яких віддалених королівств я їх закликав і від якої долі охороняє їх мій зачарований кристал і золоті змії, ти б від жаху з’їхала з глузду. І лише я один — їхній володар. Мій дурний Хемса мріяв про велич — бідолашний дурень, котрий розбиває ворота і переноситься разом зі своєю коханкою повітрям з вершини на вершину! Проте коли б я його не вбив, то якогось дня він зміг би стати таким самим могутнім, як і я.