Конан, варвар із Кімерії

— Їх не повісили! — кричав він. — Вазул у сусідній клітці бачив, як вони загинули! Губернатор прислав чорнокнижника, який убив їх своїм чаклунством!

— Це брехня! — відповів Конан. — Губернатор не наважився б на це. Коли я розмовляв з ним минулої ночі…

Ці слова були зовсім не до речі. Розлючене виття і прокльони злетіли в небо.

— Так! Ти поїхав до нього один! Щоб зрадити нас! Це правда! Вазул утік дверима, що їх зламав чорнокнижник, і все розповів нашим вивідачам, яких зустрів у Забарі. Ми їх послали шукати тебе, коли ти вчасно не повернувся назад. Коли вони почули розповідь вазула, то повернулися на Гхор, а ми засідлали коней і взялися за мечі.

— І що ви хочете робити, дурні? — запитав Конан.

— Помститися за наших братів! — завили вони. — Смерть кшатріям! Убити його — це зрадник!

Навколо Конана посипалися стріли. Він підвівся на стременах, знову намагаючись перекричати шум, після чого з криком злості, протесту й розчарування навернув коня і поскакав назад. Горяни, що кинулися за ним, вивергаючи прокльони й погрози, були надто розлючені, аби зміркувати, що вони можуть потрапити на те ребро, яким їхав Конан, тільки якщо прямуватимуть у протилежний бік, — обігнувши поворот і вперто збираючись крутою дорогою вгору. Коли вони нарешті зрозуміли це й повернули назад, їхній колишній вождь уже майже досяг того місця, де ребро переходило в гірський прискалок.

Опинившись над урвищем, Конан не поїхав дорогою, якою сюди дістався, а попрямував ледве помітною стежкою, усипаною камінням, об яке спотикався жеребець. Він нею далеко не проїхав, коли кінь пирхнув і кинувся вбік, побачивши щось на дорозі. Конан поглянув з його спини на жахливо розбиту криваву подобу людини, що лежала й намагалася щось вимовити крізь зламані щелепи.

Лише боги пітьми, що керують долями Чорнокнижників, знали, яким чином Хемса зміг вибратися з-під величезної купи каміння і вилізти крутим схилом на дорогу.

Ведений якимсь дивним почуттям, кімерієць зійшов із коня і зупинився над покаліченою людиною. Він знав, що зараз є свідком незвичайного, протиприродного явища. Хемса підвів скривавлену голову, а в його дивних очах, затягнутих мукою й мороком недалекої смерті, з’явилися проблиски свідомості.

— Де вони? — проскрипів чаклун, у голосі його не було нічого людського.

— Повернулись у свій проклятий замок на Імш, — буркнув Конан. — Забрали з собою Деві.

— Піду! — бурмотів нещасний. — Піду туди. Вони вбили Гітару, а я уб’ю їх… аколітів, Чотирьох з Чорного Кола… і самого володаря! Уб’ю… всіх уб’ю!

Він спробував протягнути далі своє скалічене тіло, проте навіть його непереможна сила волі була вже не здатна оживити ці криваві шматки, потріскані кістки, що трималися тільки на порваних жилах і роздертих м’язах.

— Іди за ними! — бурмотів Хемса, з рота його струмувала кривава піна. — Іди!

— Я й маю намір це зробити, — сказав Конан. — Хотів скликати моїх афгулів, та вони пішли проти мене. Поїду на Імш один. Відніму в них Деві, навіть якщо б мені власними руками довелося рознести на шматочки цю прокляту гору. Я не думав, що губернатор наважиться вбити моїх вождів, коли я захопив Деві, проте схоже, що я помилявся. Він заплатить мені за це головою. Зараз вона мені вже не потрібна як заручниця, але…