Конан, варвар із Кімерії

Від цих слів похмура кімната немов заворушилася перед очима переляканої Жазміни. Волосся у неї на голові стало сторч, а язик примерз до піднебіння. Звідкись долетів глибокий, зловісний удар гонгу. Дракони на гобеленах, вивергнувши блакитне полум’я, зникли. Володар, що сидів на підвищенні, перетворився на безформну тінь. Сіра напівтемрява змінилася густою, м’якою, майже відчутною на дотик пітьмою, що пульсувала дивним світлом. Жазміна не могла вже роздивитися володаря. Вона нічого не бачила. Тільки неясно відчувала, що стіни й стеля віддаляються від неї, зникають.

Потім десь у темряві з’явилося полум’я, яке то займалося, то згасало, наче світляк. Воно збільшилося до розмірів м’яча, посвітлішало, стало сліпучо-білим. Потім зненацька розлетілося дощем іскорок, які, проте, не розсіювали імли. У кімнаті все ж таки залишився слабкий відблиск, який давав змогу помітити чорний гнучкий пень посеред кам’яної підлоги. На очах приголомшеної Жазміни пень випустив паростки, набув реальних контурів, на паростках з’явилися гілки, широке листя й величезні чорні, отруйливі квіти, що схилялися над зіщуленою на подіумі дівчиною. У повітрі стояв ледве чутний запах. Це страшний чорний лотос миттю виріс із кам’яної плити, гінко, немовби він зростав у таємних джунглях Кхитаю.

Широке листя гойдалося зі зловісним шелестінням. Квіти схилялися над Жазміною, як розумні створіння, танцюючи зміїними рухами на блідих стеблах. Ледве помітні на тлі густої, непроникної пітьми, квіти здіймалися над нею, як гігантські метелики, якимсь незрозумілим способом даючи відчути свою присутність. Їх одурманюючий запах туманив голову, і Жазміна пробувала сповзти з подіуму, але одразу ж, перелякана, кинулась назад, коли підлога нахилилася під неймовірним кутом. Деві з жахом скрикнула і судорожно стиснула руки, та страшенна сила розтиснула її пальці. У неї було відчуття, що вона втратила здоровий глузд, а весь світ розсипався вщент. У чорній, ревучій, крижаній пустелі вона була лише тремтячим атомом розуму, несеним вітром, який погрожував задути слабке полум’я її життя, як дихання бурі гасить палаючу свічку.

Потім вона відчула раптовий імпульс і рух, коли атом, у який вона перетворилася, змішався і злився з міріадами інших атомів, народжуючи життя в прадавньому болоті первісного життя. Перем’ята витворами Природи, вона знову обернулася на мислячу одиницю, що поволі рухалася нескінченною спіраллю власного існування.

Охоплена жахом, побачила і дізналася про свої попередні втілення, і знову втілювалася в усі тіла, в які протягом усіх цих століть поміщалося її “я”. Знов ранила свої ноги на довгій, виснажливій дорозі власних втілень, заведена в забуте минуле. Знову, тремтячи, щулилася вона в первісних джунглях перед праначалом Часу, переслідувана кровожерними істотами. Одягнена в шкури, брела вона по коліна у воді болотом рисового поля і билася за цінні зерна з птахами, що наздоганяли її. Билася з парою мулів, розпушуючи загостреним кілочком суху землю, і нескінченно нахилялася над ткацьким верстатом у сільських хатах.