Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
— Що це ти? Купатися надумав, чи що?
— А чого, можна і скупатись…
— А як прийдуть?
— Хай приходять. Побачать — купаємось, значить, тихо — і заспокояться.
— А як займуть без штанів?
— То давай по черзі. Один купається, другий — штани стереже, — посміхнувся Бойко. Він не втрачав почуття гумору ні за яких обставин. До того ж операція знешкодження 135-го бачилась йому як на долоні. Підрозділи Малашенка і Хабібуліна пропускають надрайонного провідника з усім його почтом до озера і замикають, притискаючи підковою, що поступово, до берега, має звужуватись. З озера, човном, до коси рушають майор Супрун (він гратиме роль Тура, бо навіть зовні трохи на нього схожий) і ще хтось з ним на веслах. Вони підпливають до визначеного місця лише після того, як обміняються умовним світловим сигналом з Бойком. «Без цього, — напучував генерал Семеняка, — робіть вигляд, що гребете, але лишайтесь на місці. На випадок бою ваш кулемет, майоре, не повинен дати їм підвести голови. Група Мороза, знявши аванпост бандерівців з малої скелі, прикриє вас фланговим вогнем, перетне шлях 135-му до човна…» У задумі план бун реальним і простим, проте Бойко добре знав, що від задуму до здійснення шлях буває всіяний такими несподіванками, які здатні перевернути все з ніг на голову. І тоді єдине, на що можна сподіватися, так це на вміння тверезо оцінити ситуацію й прийняти правильне рішення.
Василь Бойко плескався в озері, неначе малий хлопчак, що допався до купання. Пирхав від задоволення, ляпав долонями по воді, підстрибував, ухкав, усім тим лякаючи поважних чайок, що не звикли до людей у цій дикій місцині. А сонце вже зовсім скотилося понад сині ліси західного берега, занурило малиновий краєчок у чорне, набухле дощами; пасмо хмар, на очах осідаючи в нього все глибше. Була вже чверть по двадцять другій годині, коли на скелі з'явилась розвідка надрайонного. Бойко зразу впізнав кряжисту постать Кадуба. Бандерівець постояв якийсь час, озираючись на всі боки, і лише після того почав спускатися. За ним; ішло ще двоє з автоматами напоготові. Спускались ущелиною, що свідчило про добре знання місцевості, бо тільки там можна було при потребі заховатись од прицільного вогню. Однак вони швидко переконалися, що ніхто з присутніх на березі не збирається по них стріляти.
Кадуб сплигнув із каменя на пісок і, не криючись, рушив до Бойка. Певне, ще зі скелі впізнав тих, що чекали.
— Що це ви, як на Йордані, купіль влаштували…
— Треба хоч трохи бруд змити, бо вже тхнемо, — відповів Ліщинський, придивляючись до запорошеного, в патьоках поту обличчя Кадуба.
— Ай-я! Які… А по три місяці з бункера не вилазити?
— Не велике геройство місяцями сидіти по криївках та годувати вошей. Не дивіться на мене шулікою, друже, — сказав Ліщинський. — Я чув від Тура, що у проводі невдоволені пасивністю підпілля. Декому доведеться відповідати за те перед великим збором. Принаймні так думає Тур, а він…
— Що вони знають, сидячи по тих закордонах! — присів на камінь Кадуб. — Коби хто з них хоч раз підставив груди під чекістські кулі, то, скурвій син, заспівав би іншої! Їм, бач, бридко від наших вошей!
— Та не беріть до серця, — сказав Василь Бойко, натягаючи штани. — Сідайте ближче та, поки є час, закусимо чим бог послав.
Ліщинський розв'язав клумак, принесений від отця Феоктиста. Карафка з горіховою, сало, яйця, добре випечений домашній хліб справили на голодного бойовика враження. Підсунувся до клумака, недовірливо приглядаючись до провізії.
— Звідки така розкіш?
— Пані Стефа передала для Тура, а він уже і нам трохи…
— А коли ви бачили Стефу? — раптом запитав Кадуб.
— Ще до того, як зустрілися з вами на кладовищі в Дубівці.
— А-а… Якось непевно звів брови бойовик. По всьому видно: йому було відоме щось таке, про що не знали ні Бойко, ні Ліщинський. Розпитувати було небезпечно, і Бойко повернув розмову до трапези.