Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Діда деревом не зачепило, але, видно, добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба — алілуя і фертік!
… Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значними і, головне, радісними — весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо, скажімо, найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком й тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички у телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки: поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньопівів плавно переходили у сумну народну «Цвіте терен…», якщо тут хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі — а такого за моєї тямки практично не траплялось, — задушевна й печальна «Цвіте терен…» плавно переходила у більш оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади огень…». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала у вже загалом життєстверджуючу «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши’ ми кучері!». Це, у свою чергу, зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями на кшталт:
І ще одна цікава деталь: коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до обійстя.
Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити у передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове і всілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.
Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури… Все це йшло під ніж. Жінки порались біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки, готували м’ясива для відбивних…
Навколо панував діловий і, сказати б, навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші — так у нас називали кухарок і різників — влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, але й залицяння і навіть прямих натяків:
Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію — покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула!
Соломонів кум Семен Шитиминя на прізвисько адмірал Хорті саме читав у самотині над дідом псалтир, коли до передньої кімнати увійшли пан Фийса. Після учорашнього замочування горя пан учитель мав такий вигляд, ніби його самого мочили місяць у діжці із капустою. Пан Фийса навшпиньки підійшов до узголів’я покійника, скорботно схилив голову і смиренно-печальними очима у глибокій задумі дивився на умиротворене обличчя дорогого сусіда, час од часу поправляючи пляшку самогонки, що так і норовила вистрибнути із неглибокої кишені піджака. Адмірал Хорті із одвертою неприязню поглянув з-під окулярів на пана Фийсу і читав таким тоном, наче рядки із псалтиря адресував не небесам, а панові учителю. Проте небожатко пан Фийса цим зовсім не переймався, жалібно посморкував, навіть натужувався заплакати, однак сльози чомусь не хотіли бігти на очі. Відтак з однієї кишені витяг погарчик, з іншої вередливу пляшку, поставив перед адміралом Хортієм на стіл. Далі, дивлячись на нього безвинно-дитячими очима, пан учитель лагідно сказав:
— Вип’ємо.
— Майте Бога у серці, пане учителю, — відповів суворо Хорті. — Я святого псалтиря читаю!
— Так я і кажу: вип’ємо, авби псалтир гладко і смачно читався! — сказав пан Фийса.
Після деяких вагань адмірал Хорті помалу простягнув руку до погара. Випили. Закусили рукавами.
— Но, позерайте, свату: наш Мішко якось аж помолодів у гробі, — кивнув у бік покійника пан Фийса. — Дуже файно випозірує, най’му буде нівроку.