Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— На мою душу, што так і буде! — підтвердила тітка. — Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, — щиро порадила Маргарита.
…Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона уже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася у подвійному стані — між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер… Айбо непорочна душечка твоя зосталась зо мною… Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене… І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього!»
— Під ясла… під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, — почувся голос Соломона.
— О, дякую тобі, мій газдо! Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, — ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.
— А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, — вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.
— А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, — мудро порадив голос Соломона.
— Ага, Мішку… так і зробимо, голубе мій таркастий.
— А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? — єлейним голоском, достоту, як в житті, запитала душа Соломона.
— Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами уже давно висмоктали, — махнула про себе безнадійно Фіскарошка.
І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече і мило усміхався.
— Спаси і помилуй!.. Спаси і помилуй!.. — почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. — Згинь під камінь, сило нечиста!
— Та куди я од тебе дінуся, Марько? — сказав спокійно Соломон.
— Айбо ти умер, Мішку?!
— Но та й што: як кажуть пан Фийса — малінько вмер, а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго…
— Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? — влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.
— Но та й што — слава Богу! — сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.
— А ви ци подумали, які то нам збитки?!
Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона, і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись у очі, наче пересвідчуючись: направду її дорогий Мішко живий, реальний і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками діда по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки у цьому невеличкому добродушному чоловічкові.
І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті не смердів для Фіскарошки, а пахнув тонко, ароматно, щемно… Одним словом, від діда не несло, а пахло твердим духом життя!
— Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися! — завела своє Моргіта. — Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили… Так, якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться…
— Цить, кобило з яйцями! — гаркнула баба. — 3 тим, што наварили, напекли, ми знаємо, што робити! Аби лем горлянки не пересохли!
За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швидкістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, наповнювалося їжею і питвом.
І як сказала у вступному слові баба Фіскарошка: «…Для порядної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи здуру женився… Головноє — привід мати, штоби горлянці і ногам свободу дати».