Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Но та за сесе, цімборове, треба упити, — сказав, напівлежачи у труні, Соломон.

— Палінька туйки… коло вас, — хутко підбіг до діда Фийса і простягнув Соломонові стакан. — І пийте на здоровлічко!

Дід ковтнув слив’янку і вдоволено прогурчав.

— Пане вчителю, ви думаєте своєю цуравою головою, што робите? — знервовано мовив кум Хорті. — Покойників не можна споювати!

— А чому, солодкий сватику? — запитав збентежено пан вчитель.

Адмірал довго думав-думав і бовкнув:

— Бо покійник не має того здоров’я і удовольствія, што при жизни…

На цю словесну баталію у кімнату тихенько увібгалася тітка Маргарита. Побачивши Соломона, що сидів у домовині наче циганський барон, і вдоволено посміхався, тітка дико заверещала.

— Закрий писок! — крикнув адмірал Хорті.

Маргарита одразу вмовкла.

— Што сталося? — запитала перелякано, не віднімаючи долоні від рота.

— Нич страшного, Моргітко, не сталося, — заспокоїв пан Фийса. — Наш Мішко мало умер, а пак малінько встав… Випив з нами погарчик паліньки… і вмре далі…

— Но та тото ще треба подумати! — рішуче заперечив Соломон.

— Няню, ви маєте, до фрасової каріки, якусь совість! — швидко оговтавшись, раптом зарепетувала тітка Маргарита. — Ми стілько курей зарізали, два барани, наварили поливки, два горщики голубців, напекли усякої смакоти! І што тепер — сеся вся жратва пропаде, бо вам перехотілося вмирати? А скілько паленьки! П’ять ящиків лем єдного пива купили! І ви хочете, авби ми тепер сесе вшитко вернули у крамницю?

— Йой, Моргітко, я ліпше сам умру, лем не вертайте у магазин тото добро! — звели до неба благально руки пан Фийса.

— А як нам тепер перед людьми випозірувати? Раз у житті зібралась уся родина, авби по-людськи відпразнувати похорони, а вас шершень укусив у гузицю — мусіли’сьте встати… Якшто каждий із нас так буде робити — коли захочеться умре, коли захочеться воскресне — то дуже скоро підемо по світу із тайстрами.

— Та што: закопліть мене тогди у землю живим?! — розвів руками Соломон.

— Можна малінько, Мішку, — згодилися пан Фийса. — Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а так, якшто вам не полюбиться — буде студено чи мокро, — встанете собі на здоровлічко.

— Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите… То може, вас і закопаємо, — запропонував дід.

— Йой, майте совість, сусідо! По-перше: я не великий любитель смерти! А во-вторих: я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, — висловив філософське резюме пан Фийса.

— Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? — рішуче підтримав пана вчителя адмірал. — А тутки, куме, у вас вже все готове — і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте — умирайте дальше! Бо все рівно, — продовжував свої міркування адмірал Хорті, — якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець — она вас нараз уб’є!