Печатка Святої Маргарити

— Зрозумів! Усе зрозумів! — запопадливо вигукнув Крушанівський. — Мовчатиму як риба. А посудину можна отак, під полу заховати…

Підійшли до костелу. Крушанівський відімкнув двері, і Марко з Зоєю зайшли усередину.

— Зараз і мої прибудуть, — проказала Зоя. — Ксьондз у сестри, Марини, з учорашнього вечора ще. Просто не знали, як то краще зробити, Валеріане Олексійовичу. Оце і надумала, що найкраще у Вас попросити дозволу. Бо ж Кашин… самі знаєте.

— Вирішили, словом, за мою доброту мене у ці свої марновірства втягнути, — Марко пройшовся лункою порожньою залою костелу. Від колишнього начиння та пишного вигляду у ньому не залишилося нічого: жодного образу, жодного по-золоченого обкладу… Стара купіль для хрещення немовлят і справді лежала розтовчена під стіною на кілька шматків, та ще різьблені сповідальні, немов перелякані жіночки, тулилися попід стінами.

Все інше орли Мальцева повиривали геть «із м’ясом».

— Ви не дивіться, що храм Божий у такому запустінні… — проказав Крушанівський. — Місце все одно віками намолене. Божа сила тут все одно обитає.

— Ну-ну… — тільки й відповів Марко.

Нагадалися рядки з Писання про мерзоту запустіння на святому місці та антихриста, що посяде у Божому храмі, — бабуся Гелена колись у дитинстві читала йому перед сном Біблію щовечора, тож деякі місця врізалися у його дитячу пам’ять особливо яскраво. Ось воно… Відчув, як руки вкрила гусяча шкіра. Ось воно… усе збувається. Бо хіба ж те, що він бачить зараз своїми очима, не мерзота запустіння? А радянська влада та її посіпаки чи не є знаряддями диявола?

Сонце байдуже гралося променями, кидало їх жменями крізь кольорові скельця вітражів під стелею та золотило побляклі розписи на стінах.

Марко зітхнув. За останньою радянською директивою, яку йому надіслав із Кам’янця Мальцев, передбачалося, аби за відсутності у селах придатних комор до порожніх приміщень костелів та православних храмів восени зсипали зерно, аж поки його не вивезуть.

Та, напевне, більшою наругою було не те, що зерно зсиплять до Божого храму, а те, що селян змушуватимуть ходити до храму і замість молитися до Бога — перегортати та просушувати те зерно, труїти його від мишей…

— Ну, де ж твої рідні? Довго ще чекати? — обернувся до Зої.

Двері до костелу злегка прочинилися, впускаючи знадвору до прохолодної зали гаряче липневе повітря.

Боязко один за одним до костелу зайшли Зоїна сестра з дитинкою та ксьондз, одягнутий у звичайний міський костюм.

— Ну… провадьте, що маєте, — суворо проказав Марко. — Тільки недовго. І більше із такими проханнями, Зоє, до мене не звертатися!

Диякон мотнув головою, а приїжджий священик, несміливо глипнувши на уповноваженого ДПУ, зі змішаним відчуттям невпевненості та страху приступив до справи.