Людолови Том 1

А Сафар мовчки виставляв усі Настині принади: спритно розплів її косу — і волосся вкрило її аж до п'ят каштановим шовковим плащем. Потім рвонув на її грудях сукню і показав Селімові молоді, пружні перса. Настя відскочила, запнула одяг і в нестямі вдарила Сафара по щоці. А він, бачачи в ній майбутню володарку сералю, тільки засміявся, як сміються дорослі з дитячого гніву, і з низьким поклоном звернувся до Селіма:

— Вірні слуги не брешуть своєму володареві, отже, я сказав правду тому, кому служу стільки років.

— Скільки? — урвав його Селім.

І, ховаючи в очах ненаситну жадобу, відповів Сафар із низьким поклоном:

— Тобі, меч правосуддя, віддам я її на вагу золота.

— Ти збожеволів! — скипів Селім, схопившись із місця.

— Ні, володарю, але цариця цінується як золото, як найкоштовніший метал. Селім роздратовано засперечався, але Настя надто вразила його. Нервово смикаючи чорний вус, звернувся він до свого почту, який шанобливо юрбився на порозі:

— Золота. Ось мій перстень. Хай Абдул видасть, скільки треба.

І слуги кинулися виконувати його наказ.

На дворі караван-сарая, на високому стовпі, формою літери «Г», висіли терези. Коли повернулися Селімові посланці, Сафар вивів Настю й посадив її на одну з шальок, а на другу почали сипати золото.

Спорожнялися шкіряні торби, а шалька не рухалася. Селім стояв осторонь, нетерпляче притупцьовував ногою, а Сафар опустив очі додолу, боячись раптового вибуху гніву каффського володаря. Спорожніли останні кошелі, а шалька не здригнулася.

— Ще! — уривчасто крикнув Селім.

І слуги знов кинулися до палацу.

Задихаючись від шаленого чвалу, зупинився біля воріт захеканий кінь. Слуга стрибнув із сідла і кинувся до терез. І знов посипалося дзвінке сліпуче золото, наче сонячні блиски в лісі. Шалька ледве ворухнулася, коли останні монети впали на неї. Селім рвучко схопився за пояс і кинув на терези свій гаманець. Шалька повільно почала опускатися. Ще трохи! Ще жменька — і Настя буде сплачена. Нервовим рухом зірвав він із шиї коштовний ланцюжок і кинув на золото. І стрілка, здригнувшись, зупинилася й завмерла проти заповітної рисочки.

Сафар і Омир наблизилися до шальки, повної золота, а Селімові слуги поставили поруч Насті пишний паланкін, допомагаючи їй підвестися. І за мить м'язисті негри підхопили паланкін і понесли до воріт.

Сліпа байдужість охопила Настю. Це була свідомість свого безсилля, самотності, безпорадності. Не сьогодні, так завтра; не одному, так іншому. Мовчки сіла вона на терези, мовчки лягла під пишно оздоблений балдахін.

Горпина лежала в кошарі, суміжній із двором, і раптом вона схопилася, наче щось штовхнуло її. Ледве підвелася вона і прислухалася. За муром була якась метушня. Чути було якийсь-то незрозумілий дзвін, вигуки, біганину. Плигаючи на здоровій нозі, добралася вона до воріт, що з'єднували кошару з двором, і помітила багато оздоблені ноші з китицями і наметом, а в ношах Настю в пишному татарському вбранні.