Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Настя сиділа біля вікна в глибокій задумі. Пригадався їй рідний хутір, минуле, мати, батько і Петро, коли зненацька гучна розмова відірвала її від мрій: двоє невільників відчинили двері, і на порозі з'явився Селім з Сафаром.
Настя розгублено підвелася, а Селім попростував до Насті, не оглядаючись на Сафара. Бранка вподобалася йому, але, як досвідчений і недовірливий покупець, він зважив на руці її коси, провів долонею по засмаглій руці, теплій і шовковистій, як плід на сонці, і доторкнувся до її грудей, намацуючи перса.
Настя спалахнула від образи й обурення. Гнівно й гордовито зсунувши брови, вона відкинула Селімову руку, як огидну й брудну комаху, дивлячись йому просто в вічі.
Сафар злякано замахнувся на зухвалу бранку, а Настя вся випросталася, як кінь чистої крові під нагаєм. Це вподобалося Селімові. Він звик до безмежної улесливої покори і вперше побачив обурення. Очі його спалахнули від бажання володіти цією неприборканою бранкою, і владним рухом зупинив він Сафара.
Сафарові очі блиснули і знову погасли під повіками. Настя вподобалася беглер-беєві. Тонка задоволена усмішка гадючилася на його вустах.
Селім відступив, опустився на диван і здалека милувався Настею, покручуючи вуса. Це був стрункий, вродливий турок років під тридцять, сильний і гнучкий, як барс, випещений і звиклий до виконання кожної своєї примхи. Покірливі, мовчазні гаремні жінки набридли йому: щодня те ж саме безмовне обожнювання або рабські сльози. А ця бранка нагадує чи то дикого арабського коня, чи то холодне піняве вино, яким частували його в Стамбулі французькі моряки. Піняве, як кумис, і відсвіжне, як м'ята.
А Сафар мовчки виставляв усі Настині принади: спритно розплів її косу — і волосся вкрило її аж до п'ят каштановим шовковим плащем. Потім рвонув на її грудях сукню і показав Селімові молоді, пружні перса. Настя відскочила, запнула одяг і в нестямі вдарила Сафара по щоці. А він, бачачи в ній майбутню володарку сералю, тільки засміявся, як сміються дорослі з дитячого гніву, і з низьким поклоном звернувся до Селіма:
— Вірні слуги не брешуть своєму володареві, отже, я сказав правду тому, кому служу стільки років.
— Скільки? — урвав його Селім.
І, ховаючи в очах ненаситну жадобу, відповів Сафар із низьким поклоном:
— Тобі, меч правосуддя, віддам я її на вагу золота.
— Ти збожеволів! — скипів Селім, схопившись із місця.
— Ні, володарю, але цариця цінується як золото, як найкоштовніший метал. Селім роздратовано засперечався, але Настя надто вразила його. Нервово смикаючи чорний вус, звернувся він до свого почту, який шанобливо юрбився на порозі:
— Золота. Ось мій перстень. Хай Абдул видасть, скільки треба.
І слуги кинулися виконувати його наказ.
На дворі караван-сарая, на високому стовпі, формою літери «Г», висіли терези. Коли повернулися Селімові посланці, Сафар вивів Настю й посадив її на одну з шальок, а на другу почали сипати золото.
Спорожнялися шкіряні торби, а шалька не рухалася. Селім стояв осторонь, нетерпляче притупцьовував ногою, а Сафар опустив очі додолу, боячись раптового вибуху гніву каффського володаря. Спорожніли останні кошелі, а шалька не здригнулася.
— Ще! — уривчасто крикнув Селім.
І слуги знов кинулися до палацу.
Задихаючись від шаленого чвалу, зупинився біля воріт захеканий кінь. Слуга стрибнув із сідла і кинувся до терез. І знов посипалося дзвінке сліпуче золото, наче сонячні блиски в лісі. Шалька ледве ворухнулася, коли останні монети впали на неї. Селім рвучко схопився за пояс і кинув на терези свій гаманець. Шалька повільно почала опускатися. Ще трохи! Ще жменька — і Настя буде сплачена. Нервовим рухом зірвав він із шиї коштовний ланцюжок і кинув на золото. І стрілка, здригнувшись, зупинилася й завмерла проти заповітної рисочки.
Сафар і Омир наблизилися до шальки, повної золота, а Селімові слуги поставили поруч Насті пишний паланкін, допомагаючи їй підвестися. І за мить м'язисті негри підхопили паланкін і понесли до воріт.
Сліпа байдужість охопила Настю. Це була свідомість свого безсилля, самотності, безпорадності. Не сьогодні, так завтра; не одному, так іншому. Мовчки сіла вона на терези, мовчки лягла під пишно оздоблений балдахін.
Горпина лежала в кошарі, суміжній із двором, і раптом вона схопилася, наче щось штовхнуло її. Ледве підвелася вона і прислухалася. За муром була якась метушня. Чути було якийсь-то незрозумілий дзвін, вигуки, біганину. Плигаючи на здоровій нозі, добралася вона до воріт, що з'єднували кошару з двором, і помітила багато оздоблені ноші з китицями і наметом, а в ношах Настю в пишному татарському вбранні.