Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

В Індонезії спостерігалися обидва типи реагування. Прокомуністичні елементи індонезійських збройних сил влаштували свій путч, передчуваючи ворожі дії з боку антикомуністичної ради генералів і побоюючись їх. Решта ж індонезійських військових вочевидь зреагувала на кризу, спричинену путчем 1 жовтня 1965 року, однак є підстави вважати, що консервативні військові передбачали майбутній путч і свою відповідь на нього приготували заздалегідь.

Повоєнна Німеччина дає нам два яскравих приклади дій країни у передчутті кризи на її випередження, а не реакцію постфактум, коли криза вже сталася. Програма канцлера Конрада Аденауера щодо створення Європейської спільноти зі сталі й вугілля, а потім — побудови економіко-політичних структур-попередниць Європейського спільного ринку та Європейського Союзу, була ухвалена з чіткою метою запобігання кризам, цілковитого усунення їх небезпеки (розділ 11). Після жахіть Другої світової Аденауер та інші європейські лідери прагнули уникнути третьої світової війни, об'єднавши Західну Європу таким чином, щоб західноєвропейські країни більше ніколи не захотіли й не змогли нападати одна на одну. Схожим чином східна політика Віллі Брандта була започаткована не у відповідь на якусь раптову кризу в Східній Європі (розділ 6). У Брандта не було нагальної потреби визнавати комуністичні уряди східноєвропейських країн включно з урядом НДР, а також незворотність втрати Німеччиною своїх східних територій. Брандт пішов на цей крок, передбачаючи можливості, які могли з'явитися у віддаленому майбутньому, щоб створити стабільні передумови для возз'єднання Німеччини за слушної нагоди — і зрештою саме так і сталось.

Сучасна Японія визнає свої сім великих проблем, але при цьому не вдається до радикальних дій для подолання хоча б одної з них. Можливо, країна подолає ці проблеми поступово, як це зробила повоєнна Австралія, а можливо, знадобиться якась раптова криза, що спонукає японців до рішучих дій. Як і Японія, сучасні Сполучені Штати не вдаються до рішучих дій для подолання наших великих проблем, за винятком швидкої реакції на зруйнування Всесвітнього торгового центру — окупації Афганістану та реакції на ймовірну присутність в Іраку зброї масового знищення — вторгнення до Іраку.

Таким чином, урядам чотирьох країн, розглянутих у цій книжці, знадобилася криза, яка підштовхнула їх до дій, а у двох випадках із сьогодення за відсутності спонукальної кризи рішучі дії на порядку денному не стоять. Однак коли криза вдарила, Японія доби Мейдзі, Фінляндія, Чилі та Індонезія — всі вони почали реалізовувати програму змін, на втілення якої знадобилися роки або десятиліття, і потреби в подальших спонуках у вигляді нової кризи більше не виникало. Але країни, розглянуті в нашій книзі, дають нам приклади випереджувальних дій задля запобігання виникненню кризи (Індонезія та Німеччина) або її поглибленню (Чилі). Звісно, всі уряди постійно вдаються до дій із прицілом на майбутнє, щоб не довелося долати більш нагальні поточні та потенційні проблеми.

Отже, відповідь на запитання «Чи потрібна країні криза як спонука до здійснення великих вибіркових змін?» подібна до відповіді на аналогічне запитання щодо індивідів. Ми як індивіди постійно діємо з метою подолання поточних і усунення потенційних проблем. Час від часу виявляємо здатність передбачити велику проблему, яка насувається, і намагаємося відвернути її, допоки вона на нас не обрушилася. Але країнам, як і окремим індивідам, для цього треба подолати велику інерцію та внутрішній опір. Та чи інша велика й несподівана неприємність мотивує нас більше, ніж повільно прогресуюча проблема або перспектива виникнення великої проблеми в майбутньому. Мені пригадався вислів Самуеля Джонсона: «Можете не сумніватися, сер: коли людина знає, що за два тижні її мають повісити, це навдивовижу добре концентрує її думки».