Ніж, якого не відпустиш

— Ну, буває, — кажу я.

— І про напад спеклів не чув уже дуже давно, — каже він.

Я на це нічо не кажу, просто глибоко вдихаю.

— Усе чудово, Тодде, — каже лікар. — Ти не міг би зняти сорочку?

Я дивлюся на нього, тоді на Віолу.

— Я почекаю під дверима, — каже вона, і виходить геть.

Я заводжу руки за спину аби зняти сорочку через голову, і розумію, що між лопатками більше нема болю.

— Так, там довелося накласти пару швів, — каже доктор Снов, заходячи мені за спину. Тоді прикладає ту штуку мені до спини.

Я здригаюся.

— Холодно.

— Вона від тебе не відходила, — каже він, незважаючи на мене і перевіряючи моє диханя в різних місцях. — Навіть поспати не йшла.

— А як давно я тут?

— Зараз ранок п’ятого дня.

— П’ять днів? — кажу я, і він навіть не встигає сказати «так», як я вже скидаю з себе ковдри і вилажу з ліжка. — Нам треба забиратися звіцци, — кажу я, стоячи трохи нетвердо, але тримаючись.

Віола вихилилася з дверей.

— Я пробувала їм це сказати.

— Ви тут у безпеці, — каже доктор Снов.

— Ми це вже чули, — кажу я.

Я дивлюся на Віолу, шукаю піттримки, але вона лише видушує усмішку, і я розумію, шо просто стою перед нею в дірявих і зношених трусах, які не прикривають всьо, шо повинні би прикривати.

— Гей! — кажу я, а мої руки прикривають мої істотні частини.

— Тут ви в більшій безпеці, ніж будьде, — каже доктор Снов у мене за спиною, протягуючи мені штани з чистенького стосика біля ліжка. — Ми були одним з основних фронтів на війні. Ми вміємо захищатися.

— То були спекли, — я повертаюся спиною до Віоли і запихаю ноги в штани. — А це чоловіки. Тисяча чоловіків.

— Таке кажуть, — каже доктор Снов. — Хоча це неможливо бодай із демографічного погляду.

— Я нічо не знаю про диморафічний погляд, — кажу я, — але в них є зброя.

— У нас є зброя.

— І коні.

— У нас є коні.

— А люди, котрі перейдуть на їхній бік, у вас є? — виклично питаюся я.

На це він нічо не каже, і мене задовільняє. Але, знову ж, це мене взагалі не задовільняє. Я застібаю штани.

— Нам треба йти.

— Тобі треба відпочити, — каже доктор.

— Ми не будемо сидіти тута і чекати, коли припреться армія, — я повертаюся, аби показати, шо це я і Віолу маю на увазі, повертаюся не думаючи про місце, де мене мав би чекати мій пес, котрого я таксамо повинен бувби мати на увазі.

Наступає тихий момент, коли мій Шум наповнює кімнату Манчі, просто наповнює ним кімнату, він стоїть поруч, гавкає і гавкає і хоче какати і ще гавкає.

І вмирає.

Я не знаю, шо про це казати.

(Він загинув, він загинув.)

Я почуваюся порожнім. Порожнісіньким.

— Ніхто не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш, Тоде, — лагідно каже доктор Снов. — Але чоловіки нашого села хочуть поговорити з тобою, перш ніж ти нас покинеш.