Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Я завжди вважав, що в природі немає нічого прекраснішого, ніж гарна жінка. Тож не міг бодай на мить звільнитися від чарів тої казкової істоти, що спала обіч мене. То був настільки міцний сон, що якоїсь миті я занепокоївся, що ті пігулки, які вона ковтнула, були не снодійні, а смертоносні. Багато разів я обзирав її сантиметр по сантиметру, і єдиною ознакою життя, яку вдалось помітити, були тіні снів, що пропливали по її чолі, мов хмари по воді. На шиї в неї був тоненький, майже непомітний на її золотистій шкірі ланцюжок, вона мала довершені вуха без дірочок на сережки і гладенький перстень на лівій руці. Позаяк на вигляд їй було не більш ніж двадцять, я втішив себе думкою, що це не шлюбна обручка, а символ якихось ефемерних і щасливих заручин. Вона не була напарфумлена: від її шкіри линув тонкий дух, який не міг бути нічим іншим, ніж власне ароматом її краси. «Ти в твоєму сні, каравели в морі», — подумав я на висоті 20 тисяч футів над Атлантичним океаном, намагаючись пригадати цілком незабутній сонет Херардо Дієґо. «Знати, що спиш ти, певна, безпечна, справжнє річище недбалості, межа невинності, так близько від моїх зв’язаних рук». Моя реальність була настільки схожою на реальність сонета, що за півгодини я відтворив його в пам’яті до кінця: «Яка страшна неволя острів’янина, я, безумний, чуваю на кручі, каравели в морі, ти в твоєму сні». Та через п’ять годин польоту я так надивився на сплячу красуню, з таким сум’яттям без призначення, що раптом зрозумів: моє блаженство — це не блаженство сонета Херардо Дієґо, це благодать шедевра сучасної літератури, «Дому сплячих красунь» японця Ясунарі Кавабати.