Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
21 липня 1982 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Літак сплячої красуні
Вона була вродливою, гнучкою, з ніжною, кольору хлібної скоринки шкірою і зеленими мигдалевидними очима, мала довге, до пояса, чорне пряме волосся і якусь ауру східної старовини, що однаково могла походити як із Болівії, так і Філіппін. Убрана була з витонченим смаком: рисячий жакет, шовкова блузка в дрібні квіти, штани з небіленого лляного полотна і вузькі кольору бугенвілії черевички. «Це найвродливіша жінка, яку бачив у житті», — подумав я, коли помітив її у черзі на посадку на літак до Нью-Йорка в паризькому аеропорту Шарля де Голля. Я пропустив її вперед, а коли прийшов до місця, яке було зазначене в моєму посадковому талоні, то побачив, що вона вмощується на сусідньому сидінні. Мені майже забило подих, і я запитав себе, кому з нас більше не пощастить у цій лячній грі випадку.
Вона влаштовувалась так, наче мала тут прожити багато років, кладучи кожну річ на її місце у досконалому порядку, доки її особистий простір не було опоряджено, мов ідеальний дім, де все було напохваті. Поки вона це робила, бортпровідник запропонував нам шампанське на привітання. Вона не схотіла і спробувала щось пояснити слабкою французькою мовою. Тоді він заговорив до неї англійською, і вона подякувала йому зі сяйливою усмішкою, попросила склянку води, прохаючи, аби під час польоту її даремно не будили. Потім відкрила, поставивши собі на коліна, великий квадратний несесер з мідними наріжними накладками, як у бабусиній скрині, і випила дві золотисті пігулки, які витягла з коробочки, де було багато різнокольорових таблеток. Робила все спокійно і методично, немов не було нічого, що не передбачене для неї від народження.
Врешті поклала подушечку в куток між сидінням і віконечком, вкрилася пледом до пояса, не знімаючи черевичків, вмостилася на кріслі боком, майже в позі ембріона, і проспала, без жодної паузи, зітхання, мінімальної зміни положення, сім жахливих годин і ще зайві дванадцять хвилин, які тривав політ до Нью-Йорка.
Я завжди вважав, що в природі немає нічого прекраснішого, ніж гарна жінка. Тож не міг бодай на мить звільнитися від чарів тої казкової істоти, що спала обіч мене. То був настільки міцний сон, що якоїсь миті я занепокоївся, що ті пігулки, які вона ковтнула, були не снодійні, а смертоносні. Багато разів я обзирав її сантиметр по сантиметру, і єдиною ознакою життя, яку вдалось помітити, були тіні снів, що пропливали по її чолі, мов хмари по воді. На шиї в неї був тоненький, майже непомітний на її золотистій шкірі ланцюжок, вона мала довершені вуха без дірочок на сережки і гладенький перстень на лівій руці. Позаяк на вигляд їй було не більш ніж двадцять, я втішив себе думкою, що це не шлюбна обручка, а символ якихось ефемерних і щасливих заручин. Вона не була напарфумлена: від її шкіри линув тонкий дух, який не міг бути нічим іншим, ніж власне ароматом її краси. «Ти в твоєму сні, каравели в морі», — подумав я на висоті 20 тисяч футів над Атлантичним океаном, намагаючись пригадати цілком незабутній сонет Херардо Дієґо. «Знати, що спиш ти, певна, безпечна, справжнє річище недбалості, межа невинності, так близько від моїх зв’язаних рук». Моя реальність була настільки схожою на реальність сонета, що за півгодини я відтворив його в пам’яті до кінця: «Яка страшна неволя острів’янина, я, безумний, чуваю на кручі, каравели в морі, ти в твоєму сні». Та через п’ять годин польоту я так надивився на сплячу красуню, з таким сум’яттям без призначення, що раптом зрозумів: моє блаженство — це не блаженство сонета Херардо Дієґо, це благодать шедевра сучасної літератури, «Дому сплячих красунь» японця Ясунарі Кавабати.