Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Я відкрив для себе цей чудовий роман довгим та особливим шляхом, але у кожному разі він завершується сплячою красунею з літака. Кілька років тому в Парижі мені зателефонував письменник Ален Жуффруа і сказав, що хоче познайомити мене з японськими письменниками, які саме були у нього вдома. Єдине, що я знав тоді про японську літературу, окрім сумних хайку зі шкільного курсу, були кілька перекладених іспанською мовою оповідань Дзюнітіро Танідзакі. Насправді про японських письменників точно я знав лише одне — що рано чи пізно вони накладають на себе руки. Про Кавабату я вперше почув, коли йому присудили Нобелівську премію 1968 року, і спробував тоді прочитати щось із його творчості, але заснув. Невдовзі по тому він розпоров собі живіт ритуальною шаблею, як це зробив 1946 року, після кількох марних спроб, інший визначний романіст, Дадзай Осаму. За два роки до Кавабати, і також після кількох марних спроб, мабуть, найвідоміший на Заході романіст Юкіо Місіма зробив собі харакірі, після того як виголосив патріотичну урочисту промову перед солдатами імператорської варти. Тож коли Ален Жуффруа зателефонував мені, перше, що прийшло мені на пам’ять, був культ смерті японських письменників. «Я залюбки прийду, — сказав я Алену, — але за умови, що вони не накладуть на себе руки». Вони і справді не наклали, і ми провели чудовий вечір, з якого мені найбільше запам’яталося те, що всі вони були божевільні. Вони були згодні. «Тому ми й хотіли з тобою познайомитися», — сказали. Наприкінці вони мене переконали, що в японських читачів немає жодного сумніву, що я японський письменник.
Намагаючись зрозуміти, що вони хотіли мені сказати, наступного дня я пішов у спеціалізовану паризьку книгарню і купив усі книжки наявних авторів: Сюсаку Ендо, Кендзабуро Ое, Ясусі Іноуе, Акутаґави Рюноске, Масуджі Ібусе, Дадзая Осаму — на додачу, ясна річ, до творів Кавабати і Місіми. Майже цілий рік я не читав нічого іншого і тепер також переконаний: японські романи мають щось спільне з моїми. Щось, чого я не можу пояснити, чого не відчув у житті країни під час моїх єдиних відвідин Японії, але щось, що здається мені більш ніж очевидним.
Утім, єдиний роман, який я хотів би написати, це «Дім сплячих красунь» Кавабати, який оповідає історію дивної садиби на околиці Кіото, де заможні старці платили величезні суми, аби насолодитися найвитонченішою формою останнього кохання: провести ніч, споглядаючи найвродливіших у місті дівчат, які лежали оголені і приспані в тому самому ліжку. Вони не могли їх будити чи бодай торкатися, хоча й не пробували цього, бо найщирішим задоволенням від того старечого блаженства було те, що вони могли снити обіч них.
Я пережив цей досвід поряд зі сплячою красунею в літаку до Нью-Йорка, але мене це не тішить. Навпаки, в останню годину польоту я бажав лише одного: щоби бортпровідник розбудив її, аби я міг повернути собі свободу, а може, навіть свою молодість. Але цього не сталося. Вона прокинулась сама, коли повітряне судно було вже на землі, привела себе до ладу, підвелася, не глянувши на мене, першою вийшла з літака і назавжди загубилась у натовпі. Я тим же рейсом полетів далі, у Мексику, леліючи перші ностальгійні спогади про її вроду поряд з іще теплим від її сну сидінням, і не міг викинути з голови те, що сказали мені в Парижі про мої книжки божевільні письменники. Перед посадкою, коли мені дали імміграційну картку, я заповнив її з відчуттям гіркоти. Професія: японський письменник. Вік: 92 роки.
20 вересня 1982 року,
«Просесо», Мехіко
Потрібен письменник
Мене часто запитують: чого мені найбільше бракує в житті, і я завжди відповідаю правду: «Письменника». Цей жарт не такий дурний, як здається. Якби колись я взяв на себе невблаганний обов’язок написати до вечора оповідання на п’ятнадцять листків, то вдався би до своїх незліченних давніх заміток, і впевнений, що в друк воно пішло би вчасно. Можливо, це було би дуже погане оповідання, але обов’язок був би виконаний, і врешті-решт це єдине, що я хотів сказати цим кошмарним прикладом. Натомість я був би нездатний написати вітальну телеграму чи листа із виразами співчуття без того, аби тиждень не вивертати собі печінки. Для цих небажаних повинностей, як і для багатьох інших у суспільному житті, більшість письменників, яких я знаю, залюбки звернулась би до добрих послуг інших письменників. Добрим свідченням майже варварського уявлення про професійну честь, без сумніву, є ця колонка, яку я пишу щотижня і якій цими жовтневими днями виповняться її перші два роки самотності. Лиш раз мене не було в цьому закапелку і не з моєї вини: в останню мить системи зв’язку дали збій. Я пишу її кожної п’ятниці, з дев’ятої ранку до третьої дня, з такою самою охотою, сумлінням, радістю і часто з таким самим натхненням, з якими мав би писати шедевр. Коли у мене немає добре окресленої теми, в четвер увечері я погано засинаю, але досвід навчив мене, що драма розв’яжеться сама собою під час сну і легко поллється зранку, з тієї миті, коли я сяду за друкарську машинку. Утім майже завжди я маю заздалегідь обдумані теми і потроху збираю та впорядковую дані з різних джерел, ретельно їх перевіряючи, бо маю враження, що читачі не є такими поблажливими до моїх промашок, якими вони, можливо, були б до іншого письменника, якого мені бракує. Основне завдання цих заміток — аби щотижня вони чогось навчали простих читачів, які мене й цікавлять, хоча ця наука може видатися очевидною і, певно, наївною мудрагелям, які все знають. Інша ціль — найважча — аби вони завжди були написані настільки добре, наскільки я можу це зробити без допомоги іншого, бо я завжди вірив, що добре письмо є єдиним щастям, якому досить самого себе.