Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Щось схоже трапляється у мене із захопленими і добрими людьми, яких я зустрічаю по усьому світові. Завжди є хтось, хто був зі мною там, де я ніколи не бував, і хто зберігає приємний спогад про ту зустріч. Чи той, хто є другом когось із членів моєї родини, якого насправді не знає, бо в іншого «я», здається, стільки ж родичів, скільки у мене, хоча вони також несправжні, а є двійниками моїх родичів.
У Мексиці я часто здибую когось, хто розповідає мені про бучні гулянки, які він влаштовує з моїм братом Умберто в Акапулько. Востаннє, коли я його бачив, він подякував мені за послугу, яку я йому зробив через брата, і я не мав іншої ради, як сказати йому «будь ласка, чоловіче, нема за що», бо я ніколи не був настільки безсердечним, аби зізнатись йому, що я не маю брата, який би звався Умберто чи жив в Акапулько.
Три роки тому я саме пообідав у себе вдома в Мехіко, коли подзвонили у двері, і один з моїх синів, вмираючи зі сміху, сказав: «Батьку, ти там сам про себе питаєш». Я скочив з крісла, думаючи з непогамовним хвилюванням: «Нарешті він тут». Однак це був не той, інший, а молодий мексиканський архітектор Ґабріель Ґарсія Маркес, спокійний і скрупульозний чоловік, який з великим стоїцизмом переносить нещастя фігурувати в телефонному довіднику. Він мав люб’язність з’ясувати мою адресу, аби принести мені кореспонденцію, що роками накопичувалась в його офісі.
Недавно хтось, хто був проїздом у Мехіко, знайшов в довіднику наш телефон, і йому відповіли, що ми у клініці, бо пані щойно народила дівчинку. Чого мені іще бажати! Фактом є те, що дружина архітектора, мабуть, отримала букет чудових троянд, і то дуже заслужених, на відзначення щасливої появи доньки, про яку я мріяв усе життя, але ніколи не мав.
Ні. Молодий архітектор також не був моїм іншим «я», а кимось значно поважнішим: повним тезком. Натомість інший «я» не знайде мене ніколи, бо не знає ні де я живу, ані який я, і не зміг би виобразити, що ми є такими різними. Він і далі насолоджуватиметься своїм ілюзорним існуванням, яскравим і чужим, із власною яхтою, приватним літаком та імператорськими палацами, де купає в шампанському своїх розкішних коханок і в кулачному бою перемагає своїх найголовніших суперників. Він і далі живитиметься моєю легендою, донезмоги багатий, довіку молодий і вродливий, до останньої сльози щасливий, тоді як я знай старію без терзань за друкарською машинкою, далекий від його маячні і безчинств, і шукаю щовечора моїх друзів на все життя, аби перехилити звичну чарку і безутішно тужити за запахом ґваяви. Бо найбільш несправедливим є це: що славою насолоджується інший, а життям караюсь я.
17 лютого 1982 року,
«Ель Паїс» Мадрид
Бідні добрі перекладачі
Хтось сказав, що перекладати — це найкращий спосіб читати. Думаю також, що найважчий, найневдячніший і найгірше оплачуваний. Traduttore, traditore, як мовить відома італійська приказка, вважаючи безсумнівним, що той, хто нас перекладає, нас зраджує. Моріс-Едгар Квандро, один з найтямущіших і найсумлінніших перекладачів Франції, в своїх усних спогадах розкрив певні секрети перекладацької кухні, які дають змогу думати протилежне. «Перекладач мавпує письменника», — сказав він, перефразовуючи Моріака і бажаючи цим сказати, що перекладач мусить робити ті самі жести і прибирати тих самих поз, що й письменник, подобаються вони йому, чи ні. Його французькі переклади американських письменників, що в його час були молодими й невідомими — Вільяма Фолкнера, Джона Дос Пассоса, Ернеста Гемінґвея, Джона Стейнбека, — є не лише майстерними відтвореннями, вони познайомили Францію з історичним поколінням, чий вплив на його європейських сучасників (включно із Сартром і Камю) є більш ніж очевидним. Тож Квандро не був зрадником, а цілком навпаки: геніальним спільником. Як були ними великі перекладачі усіх часів, чий особистий внесок у перекладений твір часто-густо лишається непоміченим, тоді як їхні хиби зазвичай перебільшують.
Коли читаєш автора мовою, яка не є твоєю, відчуваєш майже природне бажання перекласти його. Це зрозуміло, бо однією з насолод читання — як і музики — є можливість розділити її з друзями. Можливо, це пояснює, що Марсель Пруст помер, не здійснивши одне зі своїх неослабних бажань — перекласти з англійської когось настільки чужого йому самому, як Джон Раскін. Два письменники, яких мені би хотілось перекласти просто через насолоду це робити, то Андре Мальро і Антуан де Сент-Екзюпері, які, звісно, нині не у великій пошані у своїх співвітчизників. Та далі бажання я не заходив ніколи. Натомість вже віддавна я по краплі перекладаю «Поезії» Джакомо Леопарді, та роблю це нишком і в свої нечасті вільні години, цілком свідомий того, що цей шлях не приведе до слави ні Леопарді, ні мене. Займаюсь я цим просто як однією з тих туалетних розваг, що їх батьки-єзуїти називали самотніми втіхами. Проте єдиної спроби мені вистачило, щоб усвідомити, наскільки важко і наскільки жертовно — пробувати відбирати хліб у професійних перекладачів.