Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Часто трапляється, що про мою присутність сповіщають у місцях, де мене нема. У всіх медіа я сказав, що не беру участі в публічних заходах, не проповідую з кафедри, не виставляюсь напоказ на телебаченні, не буваю на промоакціях своїх книжок, не погоджуюсь на жодну ініціативу, яка могла би зробити з мене видовище. Я роблю це не зі скромності, а через дещо гірше: сором’язливість. І мені це зовсім не важко, бо найважливіше, що я навчився робити після сорока років, це казати «Ні», коли «Ні». Однак завжди знайдеться шельмуватий організатор, який оголошує в пресі, чи в особистих запрошеннях, що наступного вівторка о шостій вечора я буду на якомусь заході, про який я не маю поняття. В момент істини організатор вибачається перед присутніми за недбальство письменника, який обіцяв прийти і не прийшов, додає кілька їдких крапель про дітей телеграфістів, яким слава ударила в голову, і врешті-решт завойовує прихильність публіки, аби робити з нею те, що забажається. На початку цього нещасного життя митця отой паскудний трюк допікав мене до живих печінок. Але я трохи заспокоївся, читаючи спогади Ґрема Ґріна, який у забавному фінальному розділі нарікає на те саме і який змусив мене зрозуміти, що ради на це нема, що чиєїсь провини тут нема, бо існує інше «я», яке блукає собі світом без жодного контролю і робить те, що мав би робити ти і не наважуєшся.

У цьому сенсі найкурйозніше, що зі мною трапилось, була не вигадана лекція на Канарських островах, а неприємні миті, які я пережив з «Ер Франс» через листа, якого ніколи не писав. Насправді «Ер Франс» отримала витіюватий і гнівний протест за моїм підписом, в якому я скаржився на погане поводження, жертвою якого став під час регулярного рейсу цієї компанії з Мадрида в Париж в конкретну дату. Після ретельного розслідування, компанія наклала на стюардесу стягнення, а служба зв’язку з клієнтами надіслала мені у Барселону дуже люб’язного і покаянного листа із вибаченнями, від якого я сторопів, бо насправді ніколи не летів тим рейсом. Ба більше: я завжди літаю такий переляканий, що навіть не помічаю, як до мене ставляться, а всі мої сили йдуть на те, аби тримати руками моє крісло, для того, щоб допомогти літакові втриматись в повітрі, чи старатись, аби діти не бігали проходами через страх, що вони проб’ють підлогу. Єдиний неприємний інцидент, який пригадую, стався під час польоту з Нью-Йорка в настільки переповненому і тісному літаку, що було важко дихати. Під час польоту стюардеса дала кожному пасажирові червону троянду. Я був настільки переляканий, що відкрив їй своє серце. «Було би краще, — сказав я їй, — якби замість троянди нам вділили ще п’ять сантиметрів простору для колін». Гарна дівчина, що походила зі сміливого роду конкістадорів, зухвало відповіла: «Якщо вам не подобається, то висідайте». Мені, ясна річ, і на думку не спало писати жодного листа з протестом в компанію, назви якої я не хочу згадувати, я лиш потроху їв троянду, пелюстку за пелюсткою, неспішно жуючи її цілющі пахощі проти страху, доки не відновив дихання. Тож коли я отримав листа від французької компанії, то почувався таким засоромленим через те, чого не робив, що особисто пішов в їхній офіс, аби все з’ясувати, і там мені показали листа з протестом. Я не міг би його дезавуювати, і не тільки через його стиль, але й тому, що мені самому було б нелегко виявити, що підпис підроблений.