Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Іншого разу Обреґон в автомобільній аварії зламав обидві ноги, і два тижні, проведені в лікарні, вирізав своїх тотемних тварин на гіпсових лубках скальпелем, який йому позичила медсестра. Однак шедевром була не його робота, а та, яку довелося зробити хірургові, аби зняти гіпс з обох гравірованих ніг, який тепер — в приватній колекції в Сполучених Штатах. Один журналіст, що відвідав його вдома, роздратовано запитав, що це коїться з його водяною собакою, яка не може всидіти на місці, і Обреґон відповів: «Вона нервується, бо знає, що я буду її малювати». Звісно, він її намалював, як малює все, що зустрічає на своєму шляху, бо думає, що все, що існує на світі, витворилося для того, щоб бути намальованим. У його домі віце-короля в Картахені-де-Індіас, де все море вміщається в одному вікні, можна побачити його буденне життя і ще одне життя, намальоване повсюди: на люстрах, на кришці унітазу, на склі дзеркал, на картонній коробці від холодильника. Багато речей, які в інших художників є вадами, у нього є справжніми чеснотами, як-от: сентименталізм, символи, ліричні пориви, патріотичний запал. Навіть деякі його невдачі продовжують жити, як та жіноча голова, що обгоріла в плавильній печі, та Обреґон досі тримає її в найкращому місці свого дому, півлиця у неї роз’їдено, на чолі — королівська діадема. І не подумаєш, що той промах не був бажаним і розрахованим, коли бачиш на цьому обличчі без очей невтішну печаль жінки, яка ніколи не прийшла.

Іноді, коли в домі є друзі, Обреґон застряє на кухні. Ціле задоволення бачити, які він викладає на стільницю голубих цихлід, свинячу рийку з гвоздикою в носі, телячі реберця досі із відбитком серця, зелені банани з Архони, маніок з Сан-Хасінто, ямс із Турбако. Ціле задоволення бачити, як він все готує, ріже і розкладає відповідно до їхніх форм і кольорів, як кладе варитись у великих водах з таким самим очаруванням, з яким малює. «Це наче кинути в казан увесь пейзаж», — каже він. Потім, у міру того, як воно вариться, він куштує юшку великою дерев’яною ложкою і виливає туди не одну пляшку рому «Трес Ескінас», тож врешті той заміняє в казані воду, що випаровується. Наприкінці ти розумієш, чому треба було стільки дожидати з таким церемоніалом верховного понтифіка і що оте санкочо кам’яного віку, що його Обреґон подає на листках біхао, не є справою кухні, а картиною, щоб з’їсти. Він все робить так, як малює, бо не вміє робити нічого по-іншому. Річ не в тім, що він живе тільки для того, аби малювати. Ні: він живе тільки тоді, коли малює. Завжди босий, в бавовняній футболці, яка колись, либонь, слугувала йому для витирання пензлів, штанах, які він сам підрізав ножем різника, і з суворістю каменяра, якої хотів би Бог для своїх священиків.