Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Я взяв на себе цю повинність, бо відчував, що між романами у мене лишається багато часу без письма, і я — як бейсболісти — потроху втрачаю розігрів руки. Пізніше це ремісницьке рішення стало зобов’язанням перед читачами, і нині це дзеркальний лабіринт, з якого я ніяк не можу вийти. Хіба що знайду рятівного письменника, який вийде за мене. Та боюсь, що вже надто пізно, бо в три єдині рази, коли я приймав рішення не писати більше ці замітки, на заваді цьому ставав зі своїм нещадним авторитаризмом маленький аргентинець, якого я також ношу всередині.
Уперше я це вирішив, коли спробував написати першу замітку, після того, як понад двадцять років цього не робив, і мені знадобився тиждень каторжної праці, аби її скінчити. Другий раз був понад рік тому, коли я відпочивав з генералом Омаром Торріхосом на військовій базі у Фаральйоні: день був такий ясний, а океан такий тихий, що більше хотілося плисти по морю, ніж писати. «Відправлю редакторові телеграму, що замітки не буде, та й по всьому», — подумав я, полегшено зітхнувши. Однак через тягар нечистого сумління не зміг обідати, і о шостій вечора зачинився в кімнаті, за півтори години написав перше, що мені спало на думку, і вручив замітку ад’ютанту генерала Торріхоса, аби він відіслав її телексом у Боготу — з проханням, аби звідти її відправили в Мадрид і Мехіко. Тільки наступного дня я дізнався, що генерал Торріхос мусив наказати відправити її військовим літаком в аеропорт Панами, а звідти — гвинтокрилом у президентський палац, звідки текст було люб’язно доставлено через офіційний канал.
Востаннє — півроку тому, коли, прокинувшись, я виявив, що в моєму серці вже визрів любовний роман, який я віддавна прагнув написати, і що в мене немає іншого вибору: або не писати його повік, або зануритись в нього негайно і на повний робочий день. Проте в момент істини мені не вистачило сміливості, аби зректися своєї щотижневої неволі, і я вперше роблю те, що завжди здавалось мені неможливим: щодня пишу роман, буква за буквою, з тим самим терпінням і, дай боже, тим самим успіхом, з якими кури дзьобають зерно, щораз ближче чуючи грізні кроки великого звіра майбутньої п’ятниці. Але ми знову тут, як завжди, і дай боже, назавжди.
Я підозрював, що ніколи не виберусь з цієї клітки, вже з того дня, коли почав писати цю колонку у себе вдома в Боготі і завершив її наступного дня під дипломатичним захистом посольства Мексики; і далі підозрював це на телеграфі острова Крит однієї п’ятниці у липні минулого року, коли зумів домовитися з черговим службовцем, аби він передав текст іспанською мовою. Продовжував підозрювати у Монреалі, коли нагально мусив купити друкарську машинку, бо напруга моєї була не такою, як в готелі. Я назавжди перестав це підозрювати тільки два місяці тому, на Кубі, коли мені довелося двічі міняти друкарську машинку, бо вони відмовляли мені в порозумінні. Наостанок мені принесли електричну з такими сучасними звичками, що врешті я став писати власноруч у зошиті в клітинку, як у давні і щасливі часи початкової школи в Аракатаці. Щоразу, коли зі мною траплялись ці напасті, мене дедалі більше гризло бажання мати когось, хто взяв би на себе відповідальність за мій талан: письменника.
Та все ж ніколи я не відчував цієї необхідності так сильно, як того дня багато років тому, коли прийшов до Луїса Алькоріси в Мехіко, щоби попрацювати з ним над сценарієм фільму. Я застав його в сильній зажурі о десятій ранку, бо кухарка попросила його написати листа керівникові управління соціального захисту. Алькоріса, чудовий письменник зі щоденною практикою банківського касира, який писав найяскравіші перші сценарії для Луїса Бунюеля, а пізніше до власних фільмів, подумав був, що той лист буде справою на півгодини. Та я застав його, шаленого від люті, серед купи подертих паперів, на яких були тільки всі мислимі варіанти початкових фраз: «цим листом», «звертаюсь до вас для того…». Я спробував йому допомогти, і через три години ми й далі писали чернетки і рвали папір, вже напівп’яні від джину з вермутом і напхані іспанськими сосисками, однак не змогли просунутися далі перших загальноприйнятих слів. Ніколи не забуду жалісливе обличчя доброї куховарки, коли о третій дня вона вернулась за своїм листом, і ми не соромлячись сказали їй, що не змогли його написати. «Це ж дуже просто, — сказала вона нам з усією скромністю. — Дивіться». Відтак почала експромтом складати листа з такою філігранністю і вмінням, що Луїс Алькоріса поспішив надрукувати його на машинці з такою ж плинністю, з якою вона диктувала. Того дня — як і нині — я подумав, що, може, та жінка, що безславно старіла у лімбі кухні, є тим потайним письменником, якого мені бракує в житті, аби бути щасливою людиною.