Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Малоймовірно, аби письменник лишися задоволений перекладом якогось свого твору. У кожному слові, кожному реченні, кожному наголосі роману майже завжди наявний таємний другий план, відомий тільки автору. Тому, без сумніву, бажано, аби письменник сам долучався до перекладу, наскільки зможе. У цьому сенсі вартою уваги практикою є пречудовий переклад роману «Улісс» Джеймса Джойса французькою мовою. Першу основну його чернетку від початку і до кінця зробив Огюст Морелль, який потім працював над кінцевим варіантом разом із Валері Ларбо і самим Джеймсом Джойсом. Результатом є шедевр, що його ледь-ледь перевершив (на думку знавців) переклад, зроблений на португальську мову Бразилії Антоніу Вайсом. Натомість єдиний існуючий переклад іспанською, є майже неіснуючим. Однак його історія служить виправданням цього. Його зробив для себе, суто задля розваги, аргентинець Х. Салас Субірат, який в реальному житті був страховим агентом. У лиху годину його побачив видавець Сантьяго Руеда з Буенос-Айреса і в кінці сорокових років опублікував. Звісно, кілька років по тому я познайомився із Саласом Субіратом, який сидів у безіменному кабінеті страхової компанії, і ми чудово провели вечір, розмовляючи про англійських письменників, яких він знав майже напам’ять. Останній раз, коли я його бачив, схожий на сон: він танцював, уже доволі немолодий і самотній, як ніколи, у шаленому хороводі на карнавалі в Барранкільї. То була настільки дивна з’ява, що я не наважився з ним привітатись.
Іншими історичними перекладами є французькі переклади романів Джозефа Конрада, що їх зробили Гюстав Жан-Обрі та Філіпп Неель. Цей великий письменник усіх часів — якого насправді звали Йозеф Теодор Конрад Коженьовскі — народився у Польщі, і його батько був власне перекладачем англійських письменників, серед інших — Шекспіра. Основною мовою Конрада була польська, однак ще дитиною він вивчив французьку та англійську і врешті став писати обома мовами. Нині ми його вважаємо — справедливо чи ні — одним з майстрів англійської мови. Розповідають, що він зробив нестерпним життя своїх французьких перекладачів, намагаючись нав’язати їм власний перфекціонізм, але ніколи не брався перекладати самого себе. Цікаво, але є небагато двомовних письменників, які б це робили. Найближчим до нас прикладом є Хорхе Семпрун, який пише одне і те ж іспанською і французькою мовами, але завжди окремо. Він ніколи не перекладає сам себе. Ще дивакуватішим є ірландець Семюел Бекет, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури, який двічі пише один і той самий твір двома мовами, але як їхній автор стверджує, що один не є перекладом іншого, що це два різні твори двома різними мовами.
Кілька років тому в палюче пантеллерійське літо я мав несповідимий досвід перекладача. Граф Енріко Чіконья, який до своєї смерті був моїм перекладачем на італійську, перекладав у ті канікули роман «Рай» кубинця Хосе Лесами Ліми. Я відданий шанувальник його поезії, як і його дивовижної особистості, хоча бачити його мені випало нечасто, і в той час захотів краще пізнати його герметичний роман. Тож трохи допоміг Чіконьї, не стільки в перекладі, скільки у важкій справі розшифрування прози. Тоді й зрозумів, що, справді, перекладати — це найглибший спосіб читати. Окрім усього іншого ми здибали речення, в якому підмет декілька разів у неповних десяти рядках змінював свій рід і число, так що в кінці вже було неясно ні хто він, ні коли був, ні де був. Знаючи Лесаму Ліму, можна було припустити, що ця плутанина є навмисною, та тільки він міг би це сказати, а ми так і не змогли у нього про це спитати. Питання, яке ставив перед собою Чіконья, полягало ось у чому: повинен перекладач зберегти італійською оті неузгодження чи мусить викласти все з академічною строгістю. Моя думка була такою: він мусить їх зберегти, аби твір перейшов в іншу мову таким як є, не тільки з його чеснотами, але також з його вадами. Це обов’язок бути чесним перед читачем іншою мовою.
Для мене нема нуднішої цікавості, ніж читати переклади моїх книжок тими трьома мовами, якими я міг би це зробити. Я не впізнаю самого себе, окрім як іспанською. Однак я прочитав одну з книжок, із перекладених англійською мовою Ґрегорі Рабассою, і мушу визнати, що натрапив на деякі місця, які сподобались мені більше, ніж іспанською. Переклади Рабасси створюють враження, що він вчить книжку напам’ять іспанською, а потім повністю переписує її англійською; його точність є складнішою, ніж проста буквальність. Він ніколи не робить ніяких приміток внизу сторінки, що є не надто допустимим прийомом, до якого, на жаль, часто вдаються погані перекладачі. У цьому сенсі найприкметнішим є випадок бразильського перекладача однієї з моїх книжок, який до слова альстремерія дав примітку внизу сторінки: «Уявна квітка, вигадана Ґарсією Маркесом». Найгірше те, що згодом, я не знаю, де прочитав, що альстремерії не тільки існують на Карибах, як про це знають усі на світі, але що назва їхня — португальська.