Людолови Том 1

Сафар люто замірився на неї нагаєм, але вчасно схаменувся: рубець попсував би Настину шкіру і знизив би їй ціну. Виразно показавши їй канчук або сукню на вибір, Сафар покликав жінок. Прибігла Сафарова мати й троє дівчат, чи то бідних родичок, чи то Омирових коханок. Вони зірвали з Насті плахту, керсетку. Настя люто відбивалася, але сили були надто нерівні. І, скорившись татаркам, вона лиш уп'ялася обома руками в своє намисто, гадаючи віддати все, крім подарунка Сагайдачного. Татарки отетеріли, побачивши на ній такий скарб, але, пізнавши на намисті якийсь мусульманський напис чи то знак, шанобливо залишили його Насті.

Вони обмили її від ніг до голови запашною водою, старанно підрізали їй нігті на руках і ногах і пофарбували їх рудою хною, підмазали очі, простромили в уші розкішні перлові кульчики, надягли тонкі панчохи й гостроносі капці, гаптовані золотом. У татарському одязі Настине намисто здавалося ще кращим, але всі шкодували, що вона десь загубила середню підвіску. Накинувши на Настю прозорий серпанок, татарки захоплено ахкали, милуючись з неї. Принесли велике венеціанське люстро. Настя глянула на себе й розплакалася. Ніколи, ніколи не побачить вона Сагайдачного! Татарки кинулися втішати її, принесли їй горіхів, персиків, вина, винограду. І коли вона трохи заспокоїлася, тихо вийшли, причинивши двері.

Настя гадала, що поведуть її на Майдан Сліз, але найдорожчих бранок татари тримали дома, і покупець сам приходив подивитися на них.

Сафар уже давно був на майдані. Торгівля йшла добре. З сотні бранців він уже продав половину. А Кайтмаза й маклери підшукували покупця для Насті.

Не мавши відповіді з Стамбула, Гасан вигнав Кайтмазу, і вона кидалася по місту, шукаючи іншого покупця. Опівдні, як тільки муедзин проспівав з мінарета свій співучий азан і після недовгого намазу знову розпочався торг, по Майдану Сліз пробіг лякливий шепіт:

— Беглер-бей! Беглер-бей Селім!

Селімові слуги й бігуни розганяли народ, що падав додолу перед султановим намісником. За бігунами йшов загін яничарів, сурмачі і негри з трьома бунчуками, а за ними гарцював на сніжно-білому коні сам Селім із почтом.

Виїхавши на майдан і недбало відповідаючи на поклони, Селім спинив коня. Кілька татар кинулися до нього із скаргами, але він не став їх слухати і наказав їм прибути до палацу, а сам з презирством дивився на Сафарових бранок, розташованих біля водограю.

Улесливо вклоняючись і притуляючи долоні до чола, вуст і серця, Сафар показав на них беглер-беєві.

— Невже ти гадаєш спокусити мене таким дрантям? — гордовито всміхнувся Селім.

— Так, володарю всесвіту, — ще нижче вклонився Сафар, — бо іноді степові квіти свіжіші від кращих троянд. Увійди до мене й побачиш жінку, гідну падишаха.

— Добре, — згодився Селім, — але якщо ти мене обдуриш, я накажу відтяти тобі голову.

— Хай буде так, — випростався Сафар, — бо ти накажеш скарати на горло того, хто вважає мене за брехуна.

Це зацікавило Селіма. Всі знали, який він вередливий до жіночої краси, і рідко хто з купців наважувався вихвалятися перед ним своїми бранками. Мовчки підострожив він коня і рушив до караван-сарая.