Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі поетичні строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші — здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.
Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:
Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус раптом заспівав:
І замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, а пан Стецько обережно спитав:
— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?
— Ти ж — лагідний. Тютя!
— Яка це тютя?
— З полив’яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! З тебе глузують! А ти? Облизав макогона!
— Та він же втік, отой Климко триклятий!
— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням.
— Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!
— Навіщо?
І Климко знову заговорив не по-людськи:
Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив’яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.
І тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.
Усе заволоклося димом.
Глядачі сахнулись від помосту.
Закашляли.
Зачхали.
А Прудивус…
— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.
Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів.
А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…
Що ж вони там побачили?
Поза лугами — дими стовпами?
Ні.
Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?
Яка там ластівка!
…Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.
Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах — і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи, либонь, полуднувати.
Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.
Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.
Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штири дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!