Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла:
— Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»
Та Климко не слухав панни, бо віршувальна стихія тягла його далі:
Народний артист, що його варто було самого вбити за погані вірші, забувши про заздалегідь передбачений з партнерами фінал, таки стрілив порожнім набоєм сухореброму Покиванові в пузо, і той, здивований несподіваною зміною сюжету, покірно впав додолу, тим самим зобов’язавши необачного Прудивуса готувати й на завтра нову виставу про халепи й пригоди того ж таки лукавого наймита Климка, що його влучний постріл збудив на майдані ревище радості, яким мирославці вітали наругу та згуду Смерті.
Вітали смерть Смерті, перемогу Життя, раділи завтрашній новій зустрічі з улюбленцем своїм, з хитрюгою Климком.
А сам Прудивус… ох, як же й трудно буває переможцеві лишатися скромним!
Захоплений перемогою над Покиваном, Тиміш Прудивус, втрачаючи раптом і майстерність, і смак, і найменші ознаки хисту, і свою незбориму владу над глядачем, на якусь страшну хвилину перестаючи бути майстром свого живого діла, мартопляс самовпевнено проголосив:
Не буде вже Смерть православних заїдати І на поєдинок воїнів призивати…
І хоч вона сама — з-за міста, з поля бою, з війни, панна Смерть, і призивала на поєдинок воїнів, ніхто вже на теє не зважав, і крики похвали Климкові, що подолав сухоребру, завихорились над базарним майданом, хоч мистецтво там було й ні при чому, бо люди раділи не майстерності лицедіїв, а лише тій нарузі, якої зазнала особиста супротивниця кожного з глядачів, що були, ясна річ, смертні та й смертні.
Вистава, тонучи в неправді, дерлась на клапті, і, хоч глядачі й вітали те, що бачили, сам Прудивус, щирий митець, відчувши щось непевне, прислухався до несподіваної порожнечі в самому собі і на коротку й напружену мить завмер.
Він ходив по землі, наш Прудивус, придивляючись до всього, що траплялось на путі.
Там чоловіка побачив химерного.
Там дотепне словечко почув.
Там люди співали чи коло водили.
Там сперечалися.
І все це Прудивус прикмечував, від усього, що бачив, ставало йому весело чи сумно, а на виставах домагався, щоб там було всього — і не занадто й не замало, тобто ніколи не втрачав почуття міри, дошукуючись правди, вимагаючи від лицедія нестримності розуму й стриманості почуття.
Відчувши тепер, ніби щось у виставі пішло негаразд, Прудивус на мить захолов, замислився, дещо збагнув-таки і схаменувся.
Ставши над панною Смертю, стиха мовив Покиванові:
— Вставай лишень!
Той не дочув або не зрозумів.
— Вставай-но!
Вічно жива й діяльна панна Смерть лежала мертва, як непростимий вірш, що через нього у виставі все й сталось не так, як гадалось.
Доходила кінця довжелезна часина, що на кону дорівнює вічності, де секунди здаються хвилинами, хвилини — годинами, години — роками, — і за ту хвилю Прудивуса блискавкою освітила думка про згубність віршування: воно приносить радощі небагатьом справжнім поетам, котрих шанує ввесь народ, воно ж таки зводить з пуття й силу-силенну добрих людей, котрі, захворівши на ту дитячу хворобу в ніжному віці, так і віршують, горопашні, протягом цілого життя, чинячи голими римами прикрості не тільки своїм ближнім, а й дальнім…
— Устань же! — знову шепнув товаришеві Прудивус. — Оживи! Чуєш, Іване?
Та панна Смерть не оживала.
Тоді Прудивус копнув Покивана чоботищем у бік, і панна Смерть, зрозумівши, що настала пора кінчати виставу, як умовились, скочила, й схопила уламок своєї сіножатної коси, й знову замірилась на Климка, і знов заговорила… віршами:
Прудивус уже розумів, що вистава, яку так добре вели вони перед вдячними глядачами, кінчається через ті проклятущі вірші не вельми й лепсько, але врятувати її вже було ніяк.
Смерть замірилась на Климка, щоб, як і належало за сюжетом, перетяти нитку молодого життя, і ввесь майдан зойкнув, бо ж Климкові нарешті настав-таки очевистий кінець.
Коса вже блиснула йому над головою, але Смерть нічого Климкові заподіяти не встигла, бо вистава мандрованих лицедіїв, що вже була дійшла зарані вготованого нещасливого кінця, раптом дістала несподіване продовження.