Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Це й справді було набагато гірше, як у сучасних наших поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в пролозі до цього роману, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса Смерті, і дзвеніли тисячі сердець, найдужче — серце нашого Михайлика.

Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.

Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.

Вихопив шаблю й Михайлик.

Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.

Та й інші глядачі хапались — хто за що.

І лише тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні: