Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Коли Купа рвонувся, щоб нарешті продертись-таки через юрбу, люди на цей раз навіть розступились перед ним, бо ж не щодня щастить бачити, як тікає від своїх підвладних таке значне начальство, і це вельми втішило мирославців, і всі там гейкали, свистіли, гукали й лементували, бо вже й затримувати пана Купу не варто було, і добрі люди вільно пропускали пана обозного і його таємничого гостя, чепуристого панича, котрого він визволив з халепи, і вони квапились далі та далі, на край розбурханого базарного моря.
А Климко гукав услід:
— Бувайте здорові, мої чорноброві!
Та вже пан Демид не тікав.
Він уже йшов, як завжди, поперед себе несучи свою пиху, напринджений та набундючений, і вже на обличчі не видно було ані тіні збентеження, світились тільки злість, досада й панська мстивість, еж він розсудливо вже розмірковував собі, як найдошкульніше віддячити Прудивусові, — і коли б хто зазирнув панові обозному в душу, то збагнув би, яка смертельна загроза звисла над відважним народним блазнем.
Люди розступались перед паном обозним, і цього було досить, щоб він уже не помічав їх, бо сорому обозний давно не мав, тож він і виринав з базарної юрби, наче з безлюдного моря, закопиливши губу і красуючись, мов у наритниках свиня, і даючи собі обіцянку — більш не ходити між народом пішки (в панській кареті лише!) та й не дозволяти в городі Мирославі ніяких вистав, бо все, що ті спудеї виставляють, усе те неправда, якої не буває в житті! — хоч пан Купа міг там і не закопилювати свою червону губу, міг і не хизуватися перед людьми, бо на них із тим чепуристим панком уваги вже ніхто не звертав, бо вистава на базарнім кону тривала далі.
З докором дивлячись на панну Смерть, необачний Климко сказав:
— Ох і дурна ж ти, люба панно!
— Я?! — образилась Смерть. — Це я — дурна?
— Та не я ж! — і він поманив її пальцем: — Слухай-но сюди!.. Ти — чия Смерть? Стецькова! А Стецько — дурень? Дурень! У мудрого ж — і Бог мудрий, і пан розумний, і Смерть не дурна. А в дурного всі дурні: і Бог, і пан, і Смерть! Розшолопала?
— Розшолопала, — зітхнула панна Смерть. — Погналась за двома Стецьками і не спіймала жодного… — і зітхнула ще глибше: — Отаких двох скоромних Стецьків проміняла на пісненького Клима.
— Я, панно, охлялий, а не пісний.
— Дарма! Лікарі мені однаково жирненьке заказали. Ну що ж. Приступімо…
— До мене?.. Щоб мене… той?
— Дурненький ти! Мене — той! Я опинатимусь, а ти мене силуй!
— Про що це ти?
— Поцілуй мене, любчику! Ну! Ну! Силуй мене, силуй!
— Трудно ж дівку силувати, коли парубкові страшно.
— Скільки ж тобі років?
— Двадцять сім.
— То чого ж? Навіть поцілувать незугарен!? — І панна Смерть приязно вишкірилась, наче з’їла щось веселе. — То ну ж!
— Але ж ти — дівчина?!
— Ну ж, ну ж!
— Ти ж не моя!
— А чия ж?
— Стецькова! — не стримавшись, гукнув Михайлик.
— Була Стецькова… — почала страшна панна. — Була!
І знов задзвонила за впокій душі струна бандури:
«Клим-Клим-Клим-Клим»! А в бідолахи Климка аж волосся, — так він вірив у те, що грав, — аж волосся від того сумного подзвіння стало дибом.
— Але тепер… — провадила панна.
— Поцілую милую тричі-двічі-раз! — тетеріючи, промимрив Климко. — Ну що ж… кінець то й кінець!
— От-то!
— Одурив проклятущий Стецько, — мовив Клим так сумно, аж вітер пройшов по майдану від одностайного зітхання глядачів. — Мені здавалося, буцім одурив я його, отого дуринду, Стецька. А виходить…
— Пана й сам Бог не одурить, — зітхнула Смерть та й знову хтиво мовила, аж загула, аж застогнала від жадоби: — Приступімо ж!
— Не хочу, панно мила!
— Не хоче курка на вечорниці, а її несуть, мій любчику, засмажену. Не хоче корова заміж, а її ведуть, мій любчику, на налигачі. Іди, йди! Байка байкою, а каша стигне. Давай, давай-но; милуй мене, цілуй мене, тряси мене, товчи мене, щоб аж душа шкварчала, щоб намисто бряжчало! — і, примилюючись та пускаючи очима бісики, манірно спитала: — Чи, може, я тобі не до вподоби, любчику? — і гоноровито додала: — Я всім подобаюсь! Все в мене швидко: раз, два — й пригорну! Раз, два — і в труну! Чи, може, й справді я тобі не до вподоби?
— Хоч на підошву глянь, то дівка гарна! Але чужих дівчат займати я не звик! Бо пан Стецько…
— Я — про цибулю, а він — про часник! — сумно посміхнулась ображена панна. — Про Стецька я забула, а на божій дорозі — тепер уже ти!