Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
— Може, підете відпочинете?
— О ні! — відповідає він. — Бездіяльність тільки посилить мої невеличкі тривоги. Я волію ще попрацювати.
Після слів «невеличкі тривоги» Гребел засміявся, мовби все було само собою зрозуміло, а я подумки запитав себе, про які тривоги йдеться й чому він говорить про них так, наче за ними не стоїть нічого серйозного. Невже «тривога» для С — буденне явище? А може, Гребел перебуває в напівпригніченому стані, до якого вже звик? Я дивуюсь, бо завжди вважав Гребела куди життєрадіснішим і динамічнішим, ніж будь-кого з С, які працюють з нами в лабораторії.
Пересвідчившись, що всі троє собак почувають себе добре, я покидаю Гребела й іду до кабінету, щоб знову викликати Берідж. Але мені не доводиться це робити: вона вже сидить тут і не без хвилювання дивиться на мене.
— Ви розгнівалися на мене, докторе?
— За те, що ви приховали від мене кінцеву мету організації «ми»?
— Ні. За оті нісенітниці, яких я вам наговорила.
— Які саме?
— Всі.
— Я не можу сказати, що ви надто берегли мої нерви.
— Бачте, ви самі визнаєте, що ви збудливий!
— Еге ж. Можете занести до свого списку ще й цю мою ваду.
— Даруйте, докторе. Я не звикла постійно бути такою колючою.
Берідж сідає по другий бік мого письмового столу, відкидає назад волосся кольору червоного дерева й, погойдуючи сережками на тлі молочно-білої шиї, каже:
— Знаєте, важко жити так близько й водночас триматися так далеко… — Вона не закінчує фрази.
— Так жити не дуже зручно й для мене.
Берідж випростує спину, і, в її голубих очах зблискує тривожний вогник.
— Вам живеться зовсім інакше! Іноді вам перепадають утіхи! Наприклад, у лісовій хатині.
— Хто вам сказав?
— Ви це підтверджуєте? — питає Берідж, і зіниці в неї розширюються.
— Так.
— Мені сказала Ріта. Але тільки як здогад. «У мене таке враження, — заявила Ріта, — що наш жеребчик провів у хатині дуже неспокійну ніч».
— Дякую за порівняння з жеребчиком. А особливо за пестливу форму цього слова. Ви просто майстер ранити цитатами.
— То ви підтверджуєте, що провели неспокійну ніч?
— І за пастку дякую, яку ви наставили мені. Я прийняв ваші докори сумління за чисту монету.
— Одне слово, докторе, — каже Берідж свистючим голосом, — ви чоловік усіх жінок…
— Неправда, — заперечую я. — Я не донжуан. Я ніколи не зраджував свою Елін…
А що сказати це саме щодо Аніти я не можу, то замовкаю. Берідж одразу ж відчуває недомовку, я читаю це в її сердитих очах. І раптом усвідомлюю, що роблю: я виправдовуюсь за поведінку в своєму приватному житті перед жінкою, яка мені ні наречена, ні дружина! Я знов дозволив їй орудувати собою. Берідж знехтувала мої звинувачення й висунула проти мене свої, примусивши мене захищатися. Я розчаровано підводжуся, відвертаюсь від неї і дивлюсь у вікно.
Там нема нічого втішного. Бараки, огорожа з колючого дроту, сторожова вишка, а між бараками — колись зелений моріжок, що його сніг, а потім тривалі дощі й людські ноги перетворили на розгрузлу дорогу. Сизе небо, низькі хмари, вологе повітря. Таке враження, наче ми живемо в сірій ваті.
Я знов обертаюсь до Берідж і кажу:
— Берідж, прошу вас, облишмо цю тему.
Вона обпалює мене поглядом.
— Атож, вам дуже легко це зробити! Особливо коли зважити на те, що сьогодні ввечері ви прийматимете гостю.
— Яку гостю?
— З найбільшим ротом у Сполучених Штатах!
Я аж підстрибую:
— Коли ви про це дізналися?
— Вранці.
Берідж довідалася про це раніше за мене! Від кого? Від телефоністки? Невже телефоністки знають і дати обшуків? Не думаю. Все вказує на те, що саме місіс Берроу інформує «нас» про те, що відбувається в блувіллській адміністрації.
Я дивлюсь на годинник.
— Ми розмовляємо вже п’ять хвилин, Берідж, Може, перейдімо до речей серйозних?
Після слова «серйозних» вона кліпає очима, але нічого не каже. З того, як вона дихає, як потуплює очі й зосереджується, я бачу, що Дія намагається опанувати себе. Я мовчу.
Коли вона підводить повіки, її голубі очі дивляться надто стурбовано.
— Докторе, — озивається вона трохи перегодя, — я маю розповісти вам про рішення, яке «ми» ухвалили щодо вас. Але воно вам не сподобається.