Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Я підводжу брови й сухо кидаю:
— Що ж, я хотів би їх знати!
— Вони стосуються лабораторії, а також… — Далі вона говорить не без зусиль. — … вашого приватного життя.
— О, чудово! — вигукую я, кладучи долоні на стіл і випростуючись. — Оці ваші «ми» вже розпоряджаються і моєю професійною діяльністю, і моїм приватним життям! І приймають за моєю спиною ухвали. Мене навіть не запросили взяти участь у суперечці, що велася довкола моєї особи.
— У «наших» радах чоловіків немає, — байдуже відповідає Берідж.
— Це ще краще! — кажу я з іронією. — Ось вона — «демократія» і «рівноправність»! А я гадав, мета ваших «ми» — це відновити попередній суспільний статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки.
— Ні, докторе, — мовить Берідж, дивлячись мені у вічі. — Я сказала це вам тоді, коли була не дуже впевнена у вас. Насправді все інакше. Ми прагнемо покінчити з бедфордизмом, але хочемо зберегти владу жінок.
У мене аж очі лізуть на лоба.
— Тобто оті «ми», скинувши Бедфорд і захопивши в свої руки владу, не допустять більше чоловіків до органів управління?
— Попервах ні, — відповідає Берідж і скоромовкою веде далі: — Вислухайте мене уважно, докторе, і прошу вас, не зчиняйте скандалу. Спробуйте зрозуміти нас. Бедфорд дискредитувала Рух за визволення жінок своїми надмірностями й своїм античоловічим терором. На жаль, в історії такий терор завжди викликав тільки опір. Цілком імовірно, що після Бедфорд маятник хитнеться в протилежний бік. Ми хочемо цього уникнути. Ми хочемо уникнути відновлення жінконенависництва, бо воно знову поставило б жінку в те становище, в якому вона була століття тому. Ось чому тепер «ми» готуємось до того, щоб після Бедфорд жінки могли втримати владу в своїх руках.
Я вражено дивлюся на неї.
— І все ж таки, Берідж, — кажу, відчуваючи, як до горла мені підкочується клубок, — ви мене ошукали.
На це Берідж реагує досить дивно. Вона всміхається, підходить до столу й кладе свою руку в мою, а потім забирає її і лагідно заглядає мені в очі.
— Це правда, — каже вона, ніжно всміхаючись. — Але в цьому обмані не було нічого особистого, Ральфе. Він не стосувався наших особистих з вами взаємин. Він випливав із загальних правил організації «ми». Налагоджуючи нові зв’язки, кожна з нас намагається викликати до себе довіру й виявляти неабияку консервативність.
Я розмірковую: цілком можливо, що після Бедфорд жінконенависництво виявить себе ще дужче. Але я не певен, що влада жінок — найкращий спосіб запобігти цій небезпеці. На мій погляд, треба надати людям змогу самим вийти зі скрутного становища. Я давним-давно не максималіст. У РВЖ є жінки, які не відчувають ненависті до подружніх пар, до чоловіків та дітей і які, не шкодуючи сил, борються проти бедфордівського фанатизму. А це, на мою думку, — велика справа.
— Ну, докторе, що ви на це скажете?
Я мовчки дивлюсь на Берідж. Я не хочу ні критися зі своїми думками, ні висловлювати їх надто поспішно. Зрештою, «нам» я багато чим зобов’язаний, навіть перспективою вижити.
— Що ж, — кажу я, — гадаю, розв’язанню проблем, до якого має намір узятися організація «ми», бракує рівноваги. Але я не надаватиму цьому надто великого значення. Все це можна буде виправити. Головне — ви не плекаєте ненависті до чоловіків.
Берідж сміється:
— Вашій відповіді властива суто італійська дотепність!
— А ваше зауваження трохи забарвлене расизмом, — сухо відповідаю я.
Я не соромлюся своїх італійських предків, зовсім ні. Але я не люблю, коли про них раз у раз згадують, щоб наголосити на моїх вадах або на моїх чеснотах.
Спалахує лампочка селектора, і я натискую кнопку. Це Гребел. Він запрошує мене піти подивитися на собак. Я знаю, що Берідж з обережності любить ділити наші розмови на частини, отож підводжусь і пропоную їй зустрітися через півгодини.
Гребела я застаю в спеціальній залі, де він прогулює на повідку одного з трьох вакцинованих собак, пильно його спостерігаючи. Собаки я не бачив від учора й питаю, в якому він стані. На превеликий мій подив, Гребел відповідає на це звичайне запитання надто багатослівно:
— Не в такому вже й поганому. У мене дуже розболілася голова, я навіть відчуваю легке запаморочення. Сьогодні в мене вже двічі заплітався язик.
Це мене дивує. Чому Гребел вирішив сказати мені, що в нього заплітався язик? Я мовчки дивлюся на нього. Його довгасте обличчя анітрохи не змінилося: воно безбарвне й гладеньке. Зате в очах з’явилось якесь напруження, а довкола тонких губів нервово посмикуються м’язи. Чи це не від перевтоми? Мабуть, так воно й є. Гребел працює в лабораторії за двох.