Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Можна? — я зупиняюся біля лавки за спиною Дмитра.
Він неохоче відриває свій погляд від води. Обертається. Дивиться на мене якусь мить. Потім киває головою.
Я присідаю на інший край лавочки. Між нами не більше метра.
— Як Валя?
— Відпочиває, — відповідає він, повернувши свій погляд до озера.
— Сьогодні тринадцяте? — запитую я, хоча чудово знаю, яке сьогодні число.
— Ну то й що? — відповідає він. — Погода чудова. Сонце й вітерець тепліший, ніж у Лейкербаді! А ось на цьому березі, бачиш, вілла з білими колонами!
У його голосі чується якесь незвичне нервове деренчання. Ніби він чогось боїться.
Я мовчу, а він продовжує милуватися білою віллою на протилежному березі. Дивиться ще кілька хвилин і раптом швидко піднімає голову.
— Я не повернусь у Київ! — різко кидає він, не зводячи погляду з протилежного берега.
Я спостерігаю за маленькою навчальною яхтою. Тринадцятирічна дівчинка в пухлому червоному рятувальному жилеті намагається впоратися з невеликим неслухняним вітрилом. Їй ніяк не вдаються спроби перекинути його на інший бік. Вітер постійно нахиляє вітрило разом з яхтою до самої води, але вона, вхопившись за фал, нависає над бортиком, піднятим над водою, і вирівнює яхту. Принаймні, цей прийом вона засвоїла добре.
Розмовляти з Дмитром я більше не хочу.
Ми з ним чудово мовчимо. Я не проти з ним мовчати аж до двадцять сьомого жовтня. Так буде спокійніше і мені, і йому. А потім ми привітаємо один одного з народженням дітей і почнемо збиратися додому, до Києва.
123
Київ. Грудень 2015 року.
Події минулої ночі непокоять мене. Вірніше, не події, про які мені нічого не відомо, а сам результат. Результат доволі скандальний, і просто необхідно, щоб він не став газетною темою. Поки я мирно спав на Десятинній, хтось поцупив з мого кабінету легендарний диван майора Мельниченка.
Я сиджу за столом. Дивлюсь на несподівану дірку в інтер’єрі свого кабінету і чекаю генерала Свєтлова.
Дивовижно, що охорона адміністрації президента нічого не бачила. Є ще, звичайно, система відеостеження. Тож, як запевнив мене Коля Львович, на її відеоплівках усе «зафіксовано».
Нарешті до кабінету влітає Свєтлов. Захеканий, скуйовджений.
— Я все знаю, пане президенте! — відхекується він, зупинившись. Озирається, кидає різкий погляд на місце, де стояв диван. — Мої вже працюють. Прочісують Спілку письменників...
— А навіщо мій диван письменникам?
— Ми перетрусимо все в околиці, не тільки письменників! — запевняє він.
— І ще дещо. — Я переключаю його увагу зі зниклого дивана на іншу, важливішу для мене тему, що виринула позавчорашньої ночі. — Дізнайся, чому помер хірург Хмелько, візьми ксерокс фотографії мого серця і організуй його експертизу.
— Експертизу ксероксу?
— Ні, серця. Це для того, щоб хто-небудь із надійних та мовчазних спеціалістів сказав, що він думає про сфотографоване серце. Зрозумів?
Свєтлов не заперечує.
Через півгодини до мене заходить генерал Філін. Професійним поглядом оглядає кабінет, ніби зниклий диван зменшили в розмірах і десь тут заховали.
— Треба перевести службу охорони в підпорядкування МВС, — радить він, хитаючи головою. — Це ж просто обурливо!..
— Ти все сказав? — роздратовано запитую я.
— Так, пане президенте!
— Тоді йди і розшукуй диван!
Знову затишшя. Я п’ю м’ятний чай. Кажуть, він заспокоює. Для мене було б найкраще приймати транквілізатори. Я хочу спокою. Хочу зняти стрес, але так, щоб не породити нове «диво»!
Мої думки переповзають на тему «дива». Цікаво, як там розвиваються події в Тернопільській області?
Але роздуми перериваються, коли я бачу, що за вікном іде сніг. Підходжу до вікна. Мимо мене летить безкінечний лапатий сніг. Деякі сніжинки намагаються зачепитися за шибку, але інші сніжинки збивають їх донизу.
«Новий рік, — міркую я. — Новий рік усе розставить по своїх місцях. Весь цей безлад закінчиться, і почнеться новий... новий безлад».
Це все ілюзія, приємна ілюзія. Новий безлад ніколи не почнеться, бо нинішній безлад — вічний. Для нового потрібні нові люди. Але їх немає. Кожна людина, перш ніж сюди потрапити, проходить особливу шліфовку, під час якої силою вирівнюються усі звивини, з корінням висмикується з голови і серця рішучість і сміливість, атрофується почуття гумору. Залишається інстинкт самозахисту і агресивна покірливість.