Остання любов президента

— Англійською, — пояснив лікар.

Співбесіда з Дмитром тяглася набагато довше, ніж зі мною. Йому також перекладала Валя, і я, чекаючи за дверима кабінету лікаря, почув короткі спалахи суперечок між Дмитром та Валею. Нарешті вони вийшли. Дмитро був сердитий.

Коли ми утрьох повернулися в готель, Світлана ще спала. До вечора вона прокинулась, пожвавішала й навіть захотіла попоїсти.

Дмитро пішов до озера. Він усе ще був не в гуморі. Вечеряли ми утрьох. Під час вечері Валя розповіла нам, що лікар категорично заборонив Дмитрові бути присутнім під час пологів. Лікар послався на телефонну розмову з професором-психіатром з Лейкербаду. Дмитро відразу ж, у кабінеті лікаря, пообіцяв начистити рило професорові, як тільки вони повернуться в альпійське містечко.

— Нічого, заспокоїться, — махнула рукою Валя. — Я маю ще пігулки, які дав для нього професор. Від нервів. Якось я вже кидала їх йому у чай. Дійсно, допомагають. Такий відразу лагідний і чуйний стає...

Раптом я спіймав себе на думці, що не сприймаю Валю як бодай трохи душевнохвору. Я пам’ятав її застиглий, збентежений вираз обличчя в саду Глухівського будинку-інтернату. Вона була млява. Хвороба читалася не лише у її міміці, а й у кожному жесті, кожному кроці. Зараз за столом сиділа цілком здорова, нормальна і гарна молода жінка. Через вагітність ще більш пожвавішали риси та колір її обличчя. На відміну від Світлани — я знову не втримався від порівняння. А цей, з ким вона разом лікувалася, хто став її чоловіком і батьком післязавтрашньої дитини, мій брат-близнюк, давно вже не схожий на мене, так і не вилікувався, так і залишився, як іноді казала моя мама, бідним шизофреником. Людиною непередбачуваної поведінки, а отже, непередбачуваної долі. Хоча й однаково за останні місяці, особливо від початку вагітності Валі, він став набагато нормальнішим. Мені вже давненько не доводилося чувати від нього негучних, сумних роздумів про беззмістовність та нудьгу життя.

— Я вже зібрала речі, — похвалилася Валя, виловлюючи ложкою креветок у супі з пихатою назвою «Аляска». — Хоч вони й пообіцяли відразу після пологів подарувати «Набір новонародженого». Там кілька памперсів, дитячі креми, олійка для шкіри й таке інше! А тобі, напевно, подарують відразу два набори!

Світлана усміхнулася, але її усмішка була втомленою. Хоч апетит мала нормальний.

— Ой! Вони бігають! — раптом радісно промовила вона, схопившись обома руками за живіт. — Дай руку! Дай руку!

Я ніжно поклав свою руку на її живіт і відразу ж відчув, як по долоні крізь шкіру живота пробіглися маленькі ніжки.

Її усмішка проясніла і звільнилася від утоми.

Невидимі ніжки продовжували бігати по моїй долоні. Може, це були вже не ті ніжки, але яка різниця! Відчуття було дивовижним. Коротше кажучи — це було справжнє диво. Ніби діти стукали у мою долоню зі Світланиного живота, попереджаючи, що вони от-от вийдуть. Ніби вони поспішали побачити нас, своїх батьків, об’єднатися з нами в одну веселу, невгамовну сім’ю.