Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— То що там?
— Може, мені здається. — Його голос тремтить. — Але це серце не виглядає здоровим... Це, мабуть, ваше серце перед тим, як його замінили. Вам вживлювали «серцеву батарейку»?
— Що за батарейка? «Дюраселл»?
— Та ні, в серце електронний стимулятор...
— Ні, ніби нічого мені не вживлювали! А чим тобі серце не подобається?
— Там рубець, на серці. Від операції. Такі залишаються після того, як у серце вживлюють стимулятор...
— Слухай, а як звати хірурга, який мене ремонтував?
— Професор Хмелько.
— Гей! — гукаю я у напрямку дверей. Чекаю секунд двадцять, поки не з’являється знайома голова. — Розшукай мені хірурга Хмелька і миттю його сюди!
Після того напускаю у ванну холодну воду, а сам повертаюся до підвіконня.
— Розповідай, розповідай далі! — прошу я лікаря.
— Про що?
— Про серце на фотографії.
— Я не знаю... Серце як серце... сліди ожиріння... Напевне, іншого не було...
— Іншого не було?! — я знову повертаюся лицем до шиби.
Вид нічного зимового Андріївського узвозу заспокоює мене, гіпнотизує. Я дивлюся на весь цей нерухомий міський пейзаж і відчуваю в ньому рух. І дійсно, з-за церкви на тротуар правої сторони повільно виходить жінка в довгому, до п’ят, пальто. На голові в неї хустина чи шаль. У руці — палаюча свічка.
— Поглянь! — звертаюся я до лікаря. — Ти як гадаєш, скільки їй років?
— Кому? — перепитує він.
— Цій жінці, зі свічкою!
— Там нікого немає, — знизує він плечима. У його погляді з’являється новий переляк.
Я вдивляюся у далеку постать. Ні, вона там є. Світла вуличних ліхтарів достатньо, щоб її роздивитися.
— Може, в тебе поганий зір? — запитую я в лікаря.
— Вже бачу, — шепоче він. — Вона щойно-щойно вийшла з-за рогу. Раніше ви не змогли б її побачити. У довгому пальті? Так?
Я повертаюся до нього. Вичікуючи дивлюся на нього, закопиливши нижню губу.
— Хіба лікар може лікувати, якщо він сам хворий? — запитую.
— За законами медичної етики, лікар спочатку повинен вилікувати інших, а потім — себе.
— Коротше кажучи, вилікувати себе він ніколи не зможе...
Він не встигає відповісти. Відчиняються двері. Цього разу помічник посмілішав. Зазвичай він залишає для своїх доповідей у дверях щілину завширшки не більш, як двадцять сантиметрів, а зараз просто-таки розчинив навстіж двері!
— Пане президенте! — його голос тремтить. — Професор Хмелько помер... Учора ввечері.
— Від чого?
— Ниркова недостатність...
— Бачиш, — кажу я лікареві. — I він не встиг себе вилікувати...
121
Київ. Травень 1990 року. Неділя.
Два «рафики» з емблемами турбюро «Супутник» від’їхали від сталінських колон ЦК комсомолу о дев’ятій ранку. Пляшки та їжу завантажили у інший «рафик». У нього ж сів і я з чотирма дівчатами з гуртожитку. У перший «рафик» залізли сорокарічні «хлопчаки»-комсомольці. Обличчя в них були заклопотані, в руках — портфелі, дипломати, ніби вони зовсім не на пікнік зібралися.
Приїхали на Десну. Жора закомандував розпалити багаття, зайнятися шашликами та іншою їжею, прихопленою з буфету. Та дівчат розважати поміж тим, поки вони, комсомольці, повирішують якісь там свої справи.
Справи вони вирішували досить бурхливо, влаштувавшись на підстилці біля самого берега. Вони то шепотіли, то переходили на крик. Передавали одне одному папірці, документи.
Я прислуховувався і час від часу вловлював знайомі і незнайомі слова, серед яких досить часто зустрічалися «кредит» і «трансфер». Дівчатка розбрелися по травичці. Усі вони, як на підбір, були у джинсах. Усі підфарбовані. Віка їхати відмовилася. Вона була на третьому місяці вагітності, на її обличчі красувалися плямочки, тож якби вона навіть погодилася їхати, я б тричі подумав і відмовив їй.
Багаття з соснових гілок приємно потріскувало на галявині. Дим лоскотав ніздрі. Ще півгодини — і можна буде встановлювати розбірний мангал і витягти з сумки трилітрову каструлю із замаринованим м’ясом.
Мимохіть я також перевірив наявність алкоголю. Десять пляшок бренді «Наполеон» і одна пляшка «Советского шампанского». Для початку непогано, але коли шампанське закінчиться? Доведеться дівчатам переходити на бренді? Мабуть, усе так і планувалося. Інакше Жора, заводій і організатор усіх виїзних заходів, дав би розпорядження прихопити вина. Але він цього не зробив. Сам у підсобці наклав до сумки пляшок і моргнув водієві, мовляв, бери й тягни у свій «рафик»!
122