Остання любов президента

Валя і Світлана, почувши пропозицію Дмитра, особливого оптимізму не виявили.

— Ви можете піднятися, погуляти, — не заперечувала Світлана. — А ми підемо, посидимо в кафе, поговоримо. Все ж давненько не бачилися.

На Дмитровому обличчі з’явилося легке розчарування, але я Світланину ідею підтримав. Тим паче, що в «райському місці» можна було б спокійно обговорити майбутні плани Дмитра. Хотілося відразу розставити усі крапки над «і», адже він напевне гадає, що й надалі проживатиме у Швейцарії, навіть не цікавлячись, чого це вартує його братові.

Наступної кабінки нам довелось чекати хвилин двадцять. Касир канатної дороги показав пальцем угору й захитав головою, виказуючи тим самим свій сумнів стосовно погоди.

I вже коли кабіна піднялася метрів на двісті над містечком, її почало розхитувати вітром. Я з жахом уявив собі, як би почували себе у цю мить Валя і Світлана! Це дійсно потрібно бути психопатами, щоб пропонувати таку авантюру жінкам на дев’ятому місяці вагітності.

Кабіну розхитувало ще хвилин п’ятнадцять, поки вона вдарилась об виступаючі гумові «ріжки» і ввійшла в паз верхньої посадочної платформи.

Тут, над Лейкербадом, сонце світило набагато яскравіше і було тепліше. Між нами й містом лежала тонка плівка хмар, що нагадувала сонцезахисний шар. Де-не-де на берегах великого озера лежав сніг. Мабуть, ще торішній.

Ми йшли вузенькою стежкою. Іноді вона розширялась, і ми могли крокувати пліч-о-пліч, але коли вона знову звужувалася, я пропускав Дмитра вперед.

— То які плани на майбутнє? — обережно поцікавився я.

— Відмінні, — весело відповів Дмитро. — Народимо дитину, будемо годувати, виховувати. Будемо до вас у Київ приїздити у гості...

— Ти це серйозно? — сторопів я.

— А що тут несерйозного? — весело продовжував Дмитро. — Це життя. Мені здається, воно щойно-щойно розпочинається. Справжнє, повноцінне життя.

— Гаразд-гаразд, — швидко погодився я.

Ми продовжували йти. Помовчали хвилин із п’ять.

— Дмитре, я хочу сказати тобі щось важливе, — нарешті, подолавши страх перед неадекватною реакцією брата, почав я.

Він зійшов зі стежки і всівся на стовбур дерева, що впало і лежало поруч.

— Знаєш, незабаром вам доведеться повертатися додому. Я більше не можу за вас платити. Світлана також не в змозі. Мама за вами сумує. У неї велика квартира, вона буде допомагати вам з дитиною...

— Чому ти не в змозі за нас платити? — його голос затремтів, наче від холоду.

— Я не маю грошей. Я ж не беру хабарів! А коли мені щось і перепаде, то цього не вистачить на дві сім’ї!

— А чому ти не береш хабарів? — пошепки запитав Дмитро, буравлячи мене своїми примруженими від сонця очима.

— Не хочу. Бо якщо я їх братиму, мені доведеться до кінця моїх днів приятелювати й пити з тими, хто їх дає! Розумієш?

— А ти бери не всі хабарі! Бери лише в добрих людей, у тих, хто згодом не буде тебе теребити!

— Немає таких! Невже тобі не зрозуміло? — Я, здається, вже збагнув усю марність цієї розмови. — Коротше кажучи, мої останні гроші підуть зараз на проживання і на пологи. Потім ми повертаємось у Київ. Світлана зможе сплатити за вас ще три-чотири місяці. I все. Ти зрозумів?