Остання любов президента

«Гарна справа, — міркував я, повертаючись до готелю. — Де в дідька лисого я маю його шукати, він же одного разу вже зникав!»

Мені пригадалося, як Світлана схвильовано розповідала про свою телефонну розмову з сестрою. Розповідала, як Дмитро пройшов сорок кілометрів і всівся десь на лавці. Там його й знайшли. Звичайно, цього разу він міг просто піти прогулятися Цюріхом. Адже погода чудова! Світить сонце, під ногами шурхотить листя.

Я вийшов на вулицю перед в’їздом до готелю. Ліворуч — Цюріх, справа — досконале передмістя, що повзе вдалечінь, уздовж берегів Цюріхського озера.

Куди ж він пішов?

Я дивлюся по сторонах. Я на його місті пішов би в Цюріх. Але якщо я, м’яко кажучи, не зовсім нормальний, то зробив би навпаки. Я знову повертаю голову праворуч. Інтуїція мені підказує, що він дійсно пішов, а не вийшов на прогулянку. Пішов із Цюріха так само, як недавно пішов із Лейкербаду.

I я рушаю спортивною ходою по тротуару прибережної вулиці. Обганяю літніх швейцарців, які нікуди не поспішають. А ті, що поспішають, обганяють мене на своїх дорогих машинах.

Було б резонніше попросити в готелі карту околиць, а ще простіше — замовити таксі й з вікна машини визирати мого божевільного братана, який ось у такий дивний спосіб готується стати батьком.

Але я йду пішки. Я хочу якого-небудь фізичного навантаження. Бо ж якщо постійно сидіти в ресторані чи на лавці зі Світланою, то з часом можна зажиріти.

I от я йду. Швидко, чіткою спортивною ходою. А мені кортить бігти. Але бігти я не буду — на ногах не кросівки, а туфлі вартістю 500 доларів. У них далеко не побіжиш. Бігати можна в спортивному або дешевому взутті. Але ні того, ні іншого я тут не маю.