Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Як кортить у ліс! Я згадую картини Шишкіна й міркую, що для заспокоєння важливо постійно дотикатися до мистецтва. Або збирати гриби. Ці дві речі, взагалі-то, мають багато спільного. Чи, може, мені це здається?
— Гей, — кричу я.
Зазирає помічник.
— Що там за музей біля Російського? Здається, Західного мистецтва?
— Здається, — відповідає він.
— Щоб зв’язався з ними! Я сьогодні туди заїду. Приблизно о десятій вечора. Перед тим, як лягти спати... Разом з Майєю Володимирівною.
— Це не сподобається Миколі Львовичу, — напівпошепки виривається в помічника. З його обличчя стає зрозуміло, що він почав жалкувати про сказане ще до того, як закрив рота.
— Запхай свого Миколу Львовича... — починаю я, але помічаю, що, різко кивнувши головою, помічник зникає за дверима.
124
Київ. 20 грудня 1991 року.
Розпад Радянського Союзу Давид Ісаакович зустрів зловтішно. На цей час його здоров’я покращилось, і він вирішив влаштувати нам на свою пенсію свято. Попросив мене, щоб я покликав отця Василія. I я покликав його без найменших проблем.
На столі два розрізані оселедці, прикрашені кільцями порізаної цибулі й политі олією. Каструля з вареною картоплею, салат «Олів’є» з найсвіжішою лікарською ковбасою і дві пляшки горілки.
— Ти чому насупився? — запитує в мене отець Василій, розливаючи горілку.
— Чому? — перепитую я. Потім лізу в кишеню витертого піджака, одягнутого поверху грубого синього светра. Дістаю звідти трудову книжку та показую батюшці.
Він ставить пляшку на місце, а сам гортає мою трудову біографію.
— Звільнений у зв’язку з реорганізацією, — читає він. — Ну то й що? Знайдеш собі порядну роботу!
— Знайду! — погоджуюся я, а рука моя тягнеться до чарки з горілкою.
— Ти, головне, не поспішай! — радить отець Василій. — Уже ось незабаром Новий рік. Там буде зрозуміліше, в якій країні ми опинились! Може, Божа благодать настане без усякої там роботи! Ти ж бачиш, які зміни?
— Які там зміни?! — усміхається старий. — Коли рік тому викликав «швидку», приїздила за годину, а цього року — за дві з половиною! Виходить, що зміни на гірше!
— Вже гірше нема куди, — махає рукою отець Василій і дивиться на мене. — Так?
— Можливо, — суперечу йому я. — Все може бути. І гірше, і краще!
— Та ну вас к бісу, — трусить бородатою головою батюшка. — Горілка-оселедці на столі, а вони скиглять! Якого дідька ми тут зібралися? — він спрямовує свій погляд на Давида Ісааковича.
— Та це я вас зібрав, а не ви зібралися! — виправляє його старий. — Бо добре почуваюся! Щойно перестав ковтати прописані мені ліки, як відразу й видужав! Давайте за те, щоб минуле не повторювалося!
— Давиде Ісаакович, навіщо ви так? — морщиться отець Василій. — Воно вже й так не повториться, а бажати треба всім добра, і щоб це добро добром верталося...
— Це ти будеш своїм бабцям розповідати! — не здає позицій старий. — А коли до мене прийшов, то пий за мій тост!
Я сиджу, слухаю їхню суперечку і не можу нічого второпати. Вірніше, вловлюю зміст, навіть не зміст, а якусь нервову вібрацію. Напруження. Я сам теж напружений. І Новий рік, до якого мало що залишилось, мене теж не тішить. І минуле не тішить. Та й у принципі, не сьогодні я побачив, як начебто тремтять в усіх руки, що всі чогось бояться. І мати моя боїться. Вчора вночі чомусь плакала. Тільки Дмитро, мабуть, нічого не боїться, у нього все гаразд.
А я перехиляю в себе третю чарку і згадую, як за старою звичкою заходив у ЦК комсомолу і побачив цілий ряд опечатаних дверей. А з одних неопечатаних якісь люди виносили папки. Я запитав їх про Жору, про Георгія Степановича. А один мені відповів: «У Америці твій Жора!»
— Усе владнається. — Раптом отець Василій переходить на оксамитовий, майже співучий голос. — Головне — перечекати і обдивитися!
125
Цюріх. Жовтень 2004 року.
За тиждень до пологів Дмитра знову «заклинило». Після спільного сніданку в готельному ресторані він пішов прогулятися й десь зник. Ми зі Світланою сиділи на лавочці на березі озера й дивилися на яхти, коли за моєю спиною почулося часте дихання Валі.
— Дмитро, — видихнула вона, зупинившись та спершись обома руками у дерев’яну спинку лавки. — Ви його не бачили?
— Ні, — відповіла Світлана.
Валя, все ще намагаючись дати лад своєму диханню, роззирнулася навколо.
— I де він? Куди ж його чорти понесли?
— Сходи пошукай його, — неголосно сказала мені Світлана, потім подивилася на сестру. — Присідай! Зачекаємо тут, а Сергій зараз його знайде!