Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Коли я була з ним, не робили, — відповідає вона, але помітно, що якісь далекі думки її бентежать.
— А коли не була?..
— Та ж ми з ним були одружені тільки два роки. А що йому робили раніше, я не знаю.
«Потрібно розслабитись, — міркую я. — І отримувати задоволення від пікніка в чудовій музейній обстановці. Я не дізнаюсь від неї нічого корисного».
Підводжуся. Підходжу до невеличкого полотна, на якому смішно одягнуті фламандські селяни п’ють з глечиків вино.
— Колись було простіше жити, — звертаюся я до Майї.
Вона мовчить.
— Ти знаєш, що з мого кабінету викрали диван? — продовжую я. — Мені здається, що це перший випадок викрадення меблів з президентського кабінету.
Раптом Майя починає сміятися. Схоплюється, закриває долонею рота, але сміх все одно виривається назовні. Її плечі тремтять, і декольте знову сповзає набік, виказуючи темно-синій бюстгальтер.
— Чому ти смієшся? — дивуюся я. — Так, це цирк, але це дуже сумний цирк, у якому я виконую роль клоуна-жертви...
— Ти ж знаєш, у нас усюди крадуть. Це давня візантійська традиція. Просто дрібне злодійство досягло самої верхівки, дісталося до влади, яка завжди гидувала дрібним злодійством. Крала тільки по-великому.
— Тобі що, опозиція платить? — похмуро промовляю я. — Причому це не дрібна крадіжка, а цілком серйозна! Диван важить кілограмів сто, якщо не більше!
— А ти в курсі, що зараз збирають підписи за твій імпічмент? — шепоче Майя, ставши раптом серйозною, навіть занепокоєною.
— Звідки ти це знаєш?
— Прочитала в газеті.
— Цікаво. І хто ж їх збирає?
— І комуністи, і об’єднана права опозиція...
— Казимир, чи що?
— Так. Пишуть, що він от-от очолить опозицію.
— Все! Годі! Про політику жодного слова! — Я дивлюся на перепелині яйця, а сам думаю про Казимира. Мрію: от коли б його самого за ці перепелині яйця десь підвісити. Поки не затхнеться.
— Ти такий нещасний, — шепоче раптом Майя, дивлячись на мене зовсім іншими, вологими від співчуття очима.
— Ти тільки не плач, — жартівливо благаю її я. — У нас сорок п’ять мільйонів нещасних, і я в них — за старшого. Так що пожалій усю країну, а не окремо узятого президента.
На столі ще безліч їстівних «мініатюр», але пікнік уже видихся. У мене немає бажання розмовляти з Майєю. Вино ми допиваємо мовчки.
Вона йде першою. Її завезуть на Десятинну, а я тут ще ненадовго залишуся. Має підійти Свєтлов. Сподіваюся, він матиме що мені розповісти.
127
Київ. 12 січня 1992 року.
— Ти запізнюєшся, — дорікає мені отець Василій, щойно я спускаюсь у кафе-підвал «Квінта» на Великій Житомирській.
Ми справді домовились на першу дня, але на вулицях ожеледиця, і транспорт ледве їздить.
Він замовляє мені п’ятдесят грамів горілки. Я сідаю за столик. Навіть не знімаю знайдений недавно в шафі старий кожух з овечої шкури. На дворі — п’ятнадцять градусів морозу. Шкода, що я не знайшов рукавиць.
— То що за новини? — запитую я в батюшки.
— Спочатку вип’ємо, — похмуро відповідає він.
Я піднімаю чарку, щоб цокнутися, але він відводить свою чарку вбік. Як на поминках.
«Зрозуміло! — дійшло до мене. — Справді, хтось помер. Невже старий?»
— Давид Ісаакович нас покинув, — випивши горілку, тихо повідомив отець Василій. — Інсульт.
Я з розумінням і скорботою киваю.
— Коли похорони? — запитую.
— Це вже нам вирішувати. У нього нікого, крім нас з тобою, не було. Колишню дружину й дочку сповіщати не будемо. Поки що не треба.
Він дістає з кишені своєї старенької дублянки в’язку ключів і кладе на стіл.
Потім довго й пильно вдивляється мені у вічі.
— Знаєш, — нарешті починає він. — Потрібно завтра його забрати з моргу. Я не думаю, що він хотів би похоронів.
— А чого б він хотів? — цікавлюся я, намагаючись зрозуміти хід думки отця Василія.
— Якщо ти мені допоможеш, ми його порадуємо...
— ...? — На моєму обличчі з’являється запитання. Сформулювати його чітко і швидко я не можу.
— Пам’ятаєш, на місці своєї землянки він насипав могильний пагорб і встановив хрест? Це й буде його могила! Його улюблене місце, його справжня домівка, без усяких сусідів і спільної кухні.
Я погоджуюсь. А в моїй голові до першого німого запитання додалося ще чимало інших запитань, конкретніших. Як перевезти небіжчика на Труханів острів? Як і чим довбати замерзлу землю? І взагалі: як ховати? В труні? Чи просто так?
— А так взагалі можна? — обережно запитую я.
— Тільки один Господь нам суддя, і він нам цього не заборонить!