Остання любов президента

Вертоліт піднімається вертикально дедалі вище й вище над містечком, схованим на дні гірської склянки. Потім перелітає через перевал. Під нами пропливає містечко Лейк. Далі ми летимо над уже знайомою серпантиновою дорогою, тільки вона в’ється змією, а ми летимо прямо.

Вертоліт вібрує. Я бачу, як тремтять у Дмитра руки, притиснуті до колін. Як здригається живіт Валі. Дивно, що животи Валі й Світлани майже однакові за розміром. Оце вже дійсно, форма не відповідає змісту. Адже в нас мають бути двійнята, а в них — одна дитина. Якщо виходити з математичних формул, то їхня одна дитина за розмірами має дорівнювати нашим двом. Це мене не тішить. Я знаю, що чим більший новонароджений, тим більше в нього сили, тим він здоровіший. Але Світлана відмучиться тільки один раз, і в нас буде відразу двоє дітей, а Валі, щоб мати другу дитину, доведеться знову дев’ять місяців мордуватися!

Я беру Світлану за руку. Її долоня гаряча. Ми зустрічаємося поглядами. Вона помітно нервує. Мені передається її занепокоєння, і я не випускаю її долоні до самого приземлення. Вертоліт акуратно опускається на дах чотириповерхової будівлі, саме в центр намальованого «прицільного» кола. Це ми оцінюємо, вже вилізши з гвинтокрилого апарата.

Медсестра в білому халатику, з нагрудної кишеньки якого звисає маленький годинник, як медаль «За взяття Берліну», веде нас від вертольота. Світлана обома руками притримує коси. Мене також штовхає в спину штучний вертолітний вітер, хоч я й несу в руках дві важкі валізи, а на моєму плечі теліпається шкіряний портплед.

Через півгодини ми вже обживаємо двокімнатний люкс у готелі на березі Цюріхського озера. Власне, це не зовсім готель, а найрадше реабілітаційний пансіонат. Тут є маленький парк із виходом на пляж, своя машина «швидкої допомоги», черговий лікар і медсестри. А все інше — як у доброму готелі: телефон, телевізор зі звичайним набором супутникових каналів, у ванній — кругле ввігнуте збільшувальне дзеркало на штативі для ретельного вивчення прищів на обличчі, мохнаті халати, мохнаті капці.

Я виходжу на балкон, дивлюся на озеро, на яхти, що пливуть по ньому. Звідси до води метрів шістдесят-сімдесят. На березі стоять лавочки, і на одній з них я впізнаю Дмитра, котрий сидить спиною до мене. Швидко він заселився!

— Світлано, ходімо до озера? — пропоную я.

— Ні, коханий, я полежу. Мені зле!

Коли за кілька хвилин я повертаюсь у спальню, то бачу Світлану, яка спить на боці. Так, міркую, з таким животом спати незручно. Головне, щоб було зручно животу й тим, хто у ньому живе. Нашим малюкам. З’явившись на світ, вони не перестануть бути головними. А живіт Світлани займе своє попереднє, менш значне місце в нашому житті і, мабуть принесе їй ще чимало клопотів, поки вона намагатиметься зменшити його до початкових розмірів, щоб він знову називався животиком, і щоб мати потім змогу ходити в басейн і на пляж у відкритому купальнику. Усі ці Світланині переживання були мені відомі. Вона говорила про це в будь-яких «жіночих» місцях, перукарня то чи приймальня лікаря, де на журнальних столиках глянцеві жіночі журнали, заповнені фотографіями топ-моделей, які рекламують купальники і спідню білизну.