Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Переважна більшість з них — впускні в більш ранні кургани. Поховання було виконано за обрядом інгумації на спині з витягнутими руками й ногами, без певної системи в орієнтації.

Через уніфікацію кочівницької культури третьої чверті І тис. н. е. неможливо етнічно атрибутувати більшість досліджених поховань.

До складу аварського каганату входило багато племен та племінних об’єднань. На думку О. М. Бернштама, аварське суспільство складалося з жуаньжуаньського, тюркського (ефталітського), гунського та місцевого елементів[430]. Павло Діакон (VIII ст.) так писав про походження аварів: «Альбуін увійшов у вічний союз з аварами, котрі спочатку називалися гунами, згодом же по імені свого народу були названі аварами»[431].

У VII ст. починається занепад могутності аварів. У 626 р. вони потерпіли поразку від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов’ян на чолі з Само, активні дії проти них франків, болгар та інших племен призвели до розпаду аварського каганату. Після створення 680 р. Болгарського царства на Дунаї влада аварів обмежувалася Паннонією, а після розгрому 791 р. Карлом Великим авари остаточно сходять з історичної арени.

На думку дослідників, саме в 70-ті рр. VII ст., після розгрому хозарами Великої Болгарії і втечі Аспаруха за Дунай, влада Хозарії поширилася на територію Північного Причорномор’я[432].

У соціально-економічному розвитку гунське та аварське суспільства перебували на стадії племінних об’єднань, економічну базу яких складало кочове скотарство. Амміан Марцелін так характеризував гунів: «У них ніхто не займається хліборобством і ніколи не торкається сохи. Всі вони, не маючи ні визначеного місця проживання, ні домашнього вогнища, ні законів, ні постійного способу життя, кочують по різних місцях, ніби вічні втікачі, з кибитками, в котрих вони проводять життя... Прийшовши на багате травою місце, вони розташовують у вигляді кола свої кибитки і харчуються по-звірячому; знищивши весь корм для тварин, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розташовані на підводах... Гонячи перед собою упряжки тварин і стада, вони пасуть їх»[433].

Екстенсивні форми тваринництва вимагали розширення пасовищ. Нові кочовища були основним стимулом, що зумовлював рух кочовиків Азії у степи Східної Європи. Захоплення нових територій стимулювало укладення племінних союзів, що відповідало їх економічним та політичним інтересам.