ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
Точно я знаю лише, що врешті-решт Філ зрозумів, про що я говорю, вибачався, як мене тоді сприйняв, усвідомив, що насправді коїться з ним і всіма іншими під час цього експерименту. Усі вони засвоїли низку руйнівних тюремних цінностей, які віддалили їх від власних людських рис. Відтоді він узяв відповідальність на себе як на творця цієї в’язниці і прийняв рішення завершити експеримент. Уже було далеко за північ, тому Філ вирішив це зробити наступного ранку, коли сконтактується зі звільненими напередодні в’язнями і збере всі зміни наглядачів для повного розбору пілотажу охоронців, ув’язнених, а потім і всіх разом. Він звільнив від великого тягара себе, мене і наші особисті стосунки[135].
ВИ - БИКИ, ТОЖ ЗАБИЧТЕ ЇХ!
Я повернувся до в’язниці з почуттям полегшення і навіть бадьорості через рішення перервати експеримент. Я не міг дочекатися, щоб поділитися но виною з Куртом Бенксом, який сумлінно виконував свій обов’язок — по стійно спостерігав за охороною і вдень, і вночі та записував на відео найважливіше, попри те що також мусив дбати про сім’ю. Курт також зрадів і сказав, що через побачене за моєї відсутності збирався порадити мені завершити експеримент якомога швидше. Прикро, що поруч не було Крейґа, щоб поділитися з ним цією звісткою про завершення гри.
Спокійна поведінка, якої дотримувався Клей (416), розлютила Гельманна. Він виливає всю злість на перекличці о першій ночі, як виявилося згодом, останній. Сумні поріділі лави учасників — їх лишилося лише п’ять (416-й, 2093-й, 5486-й, 5704-й і 7258-й) — втомлено шикуються під стіною, щоб вигукнути свій номер, правила і проспівати пісні. Не важить, як добре вони виконують свої обов’язки, когось із них неминуче в якийсь спосіб покарають. На них кричать, матюкають, змушують казати образливі речі одне на одного. «Скажи йому, що він **й!» — кричить Гельманн, і один ув’язнений повертається до іншого, щоб це сказати. А потім сексуальні приниження, які почалися минулого вечора, продовжуються у цьому переповненому тестостероном просторі.
Гельманн кричить їм усім: «Бачите дірку в землі? Зробіть 25 віджимань, трахніть її! Усі чули?». Один за одним ув’язнені виконують наказ, а Барден штовхає їх ногою вниз, доки вони віджимаються.
Після короткої розмови між «Джоном Вейном» і його поплічником, Барденом, нову сексуальну гру придумано. «Окей, а зараз слухайте. Троє з вас стануть тьолками. Бігом сюди, нахиляйтеся, тримайтеся за землю. (Коли вони нахиляються, то видно оголені сідниці, — під сорочками ж немає білизни.) Гельманн продовжує з тріумфом у голосі: «А ви двоє — бики. Ставайте позаду і нагніть їх».
Барден регоче з двозначності цього наказу. Попри те, що їхні тіла жодного разу не торкаються, безпомічні ув’язнені імітують гомосексуальний статевий акт. Охоронці розпускають їх по камерах і усамітнюються у своїй кімнаті, впевнені, що заробили свою нічну платню. Моє жахіття минулої ночі стає реальним. Я радий, що зараз можу це все обірвати, адже експеримент припиниться завтра.
Важко уявити, що таке сексуальне приниження могло відбутися вже за п’ять днів. До того ж усі молоді люди знали, що це симульований в’язничний експеримент. Ба більше, ці хлопці від початку знали, що «інші» — такі самі студенти, як і вони. За умови, що розподіл цих протилежних ролей відбувався за випадковим принципом, між двома цими категоріями не було жодних спадкових відмінностей. Усі учасники на початку виглядали приємними людьми. «Наглядачі» знали, що якби монета впала іншим боком, вони самі могли носити сорочки й опинитися під контролем тих, хто зараз потерпає від їхнього насильства. Також вони знали, що ув’язнені не вчинили жодного порушення, аби заслужити цей низький статус. Попри це деякі наглядачі перетворилися на винуватців зла, а інші стали пасивними помічниками зла через свою бездіяльність. Натомість інші нормальні, здорові молоді люди, коли стали ув’язненими, взагалі зламалися під тиском ситуації, а ті, хто залишився, перетвори лися на доходяг[136].
Влада ситуації швидко і глибоко поглинула більшість на цьому до слідницькому кораблі людської природи. Тільки дехто з них здатен був протистояти ситуаційним спокусам влади й панування, зберігаючи ви димість моральності й порядності. Вочевидь, я не належав до цього шля хетного прошарку.
135
Там само, стор. 216-217.
136
Бруно Беттельхайм повідомляє про схоже явище серед ув’язнених у концентраційному таборі нацистів, куди його інтернували ще на перших стадіях Голокосту,—до того, як концентраційні табори стали таборами смерті. Він розповідає, як деякі ув’язнені відмовилися від спроб вижити і ставали схожими до зомбі. Його зворушливий опис виживання і піддавання в жахливих умовах варто долучити в повному обсязі. Це частина з його ессе «Власники свого обличчя» з книжки: Surviving and Other Essays. NewYork: Alfred A. Knopf, 1979: «Моє прочитання вірша Пауля Целана сформувалося під впливом власного досвіду в таборах, де я спостерігав за іншими й самим собою: навіть найгірше грубе поводження з боку СС не могло погасити жагу до життя, тобто бажання людини й надалі підтримувати почуття власної гідності.
Тоді знущання може навіть посилити рішення не дозволити смертельному ворогові знищити власне бажання вижити і залишатися вірним самому собі настільки, наскільки це можливо в певних умовах. У такій людині дії СС збуджували нестямну лють, що давало ще сильніше відчуття життя. Воно змушувало таку людину до більшої жаги життя, щоб мати змогу одного дня знищити ворога.
...Усе це діяло лише до певного моменту. Якщо не існувало ніяких або майже ніяких вказівок, що хтось чи світ загалом переймається долею в’язня, його здатність надавати позитивні значення знакам від зовнішнього світу зрештою зникала, і така особа відчувала себе покинутою,—зазвичай з катастрофічними наслідками для її волі і здатності вижити. Лише явна демонстрація, що людину не покинуто,—але СС докладали зусиль, щоб такі нагоди траплялися дуже рідко, а в таборах смерті взагалі ніколи,—відновлювала надію (хоча б на мить!) навіть тим, хто за великим рахунком уже її втратив. Але досягнувши граничного стану депресії й розпаду, перетворившись на ходячі трупи, бо їх покинула жага життя, так звані «бусурмани» не могли вже повірити, що про них ще хтось пам’ятає» (стор. 105-106).