ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Її спогади про це напружене протистояння сповнені перлинами му дрості й співчуття, але водночас це був ляпас мені в обличчя, тривожний дзвоник, який розбудив мене серед нічного жахіття, у якому я жив день і ніч упродовж останнього тижня.

Ось що писала у спогадах Кристина:

Приблизно об одинадцятій вечора, перед відбоєм ув’язнених відвели до вбиральні. Туалет розміщувався поза в’язницею, що становило певну проблему для дослідників, позаяк вони прагнули, щоб ув’язнені перебували у “в’язниці” цілодобово (як у реальності). Вони не хотіли, щоб ув’язнені споглядали зовнішній світ, бо це зруйнувало б усю атмосферу, яку вони намагалися створити. Тому звичайною справою для візиту до вбиральні стало вдягати паперові пакети на голови ув’язнених, аби вони нічого не бачили, з’єднувати їх ланцюгом і так і вести їх до вбиральні та з неї окружними дорогами через котельню.

Це створювало враження ніби між Двором в’язниці й туалетами величезна відстань, хоча насправді вони були досить близько.

Кристина пише про цю вирішальну ніч зустрічі з реальністю:

Коли в’язні йшли до вбиральні ввечері того четверга, Філ радісно попросив мене відірвати погляд від якогось звіту, який я читала у той момент: “Швидше! Подивись, що зараз відбувається!”. Я подивилася на ланцюжок скутих в’язнів, що човгали з паперовими пакетами на головах, і наглядачів, які викрикували їм накази, — і швидко відвернула свій погляд. Мене спантеличило це нудотно-жахливе відчуття. “Ти це бачиш? Ну, поглянь — дивовижно просто!” Я не могла більше дивитися, тому знову огризнулася: “Я вже це бачила!”. Тому Філ (й інші присутні там працівники) почали гнівно питати, що зі мною не так. Це ж приголомшливий приклад розгортання людської поведінки, а я, вчена-психолог, навіть не могла на це дивитися? Вони не могли повірити в мою реакцію, яку сприйняли як брак зацікавленості, їхні коментарі й докучання змушували мене почуватися слабкою і дурною жінкою, що опинилася не на своєму місці у світі чоловіків. До того ж мене дійсно ледь не знудило від побаченої повної дегуманізації цих хлопців.

Вона згадує нашу суперечку та примирення:

Невдовзі після того, як ми покинули приміщення в’язниці, Філ спитав мене, що я думаю про експеримент загалом.

Я впевнена, він очікував від мене своєрідної інтелектуальної дискусії про експеримент і про події, свідком яких я нещодавно була. Натомість отримав занадто емоційний спалах гніву (зазвичай я стримана людина). Я була наляканою, розлюченою, я розплакалася. Я сказала щось таке: “Жахливо, що ти таке робиш із цими хлопцями!”.

Між нами розгорілася жахлива суперечка. Це особливо мене лякало, бо Філ здавався мені тієї миті не тим чоловіком, якого я знала, — тим, що любив студентів і дбав про них так, що вже став легендарним в університеті. Він був тоді не тим, кого я покохала, не лагідним і чуйним до потреб ближніх (і, звісно, моїх). Ми ніколи доти так завзято не сварилися. Аніж бути в близькості й гармонії, натомисть ми, здавалося, опинилися по різні боки глибочезної прірви. Якоюсь мірою перетворення Філа (і моє також) й загроза розладу наших стосунків стали разючою несподіванкою. Я не пам’ятаю, як довго тривала наша сутичка, але я відчувала, що була вона надто довгою і надто болісною.