#Галябезголови

— Галя? Бути не може! Ця дівчина не така!

— Так добре знаєте її? А якщо я скажу, що ваша Галя причетна не тільки до пограбування, а й до вбивства двох людей? Того самого злодюжки, який кейс вкрав, і старої жінки, яка їй у бабусі годиться.

— Що за маячню ви верзете?! — Чорнобай підхопився, дивився на полковника обурено. — Дівчина приїхала, бо в неї проблеми зі здоров’ям.

— Вона вам так сказала? А не розповіла, що її довіз до вас на своїй машині вбивця двох людей? Спільників камера на заправці зафіксувала! Такі собі доморощені Бонні і Клайд! Він її залишив у Затятовому, а сам далі подався. Голубки розділилися, аби сліди заплутати.

— Заради чого?

— Заради майже мільйона доларів готівкою!

Тільки тепер Чорнобай зрозумів: усе серйозно. Глянув на полковника розгублено.

— Бачу, починаєте адекватно оцінювати реальність, — Жадкін уважно спостерігав за Чорнобаєм, кивнув на крісло. — Та сядьте вже! Розумію: не дуже приємно дізнатися, що дружина твого сина геть не та, за кого видає себе! Але ми разом спробуємо з цим розібратися. Я ставитиму запитання, а ви розповідайте все, що знаєте.

— Питайте, — сказав Чорнобай.

— Почнемо з першої хвилини, коли ви побачили невістку. Коли саме приїхала, де ви перетнулися, що говорила, у чому була одягнена, що в руках тримала.

— У руках? — Чорнобай згадав про великий алюмінієвий кейс, який Галя притягла до Затятового. Дідько! Невже?..

— Пане полковнику! — з коридору, який вів до гостьової кімнати, у відкритий простір першого поверху увійшов один із міцних чоловіків. Тримав у руці кейс.

— Боже правий! — вигукнула пані Жадкіна. — Феліксе! Кейс!

Полковник вже йшов до столу, на ходу жестами вказував на нього міцному чоловікові: мовляв, поклади кейс на стіл! Міцний чоловік обережно поклав кейс на стільницю кухонного острова. Пані Жадкіна підскочила поспішно, Чорнобай не втримався: підвівся.

— Зачекайте! — підійшов, роздивився кейс. — Так, із цим кейсом Галя приїхала. З кейсом і великою рожевою валізою.

— Рожеву валізу Галині я подарувала! — з гіркотою сказала Юля.

— Шефе, відкривати? — міцний чоловік повернув компанію до головного.

— Сам! — полковник простягнув до кейса руки. На мить завмер. Рішучо натиснув на кнопки замків…

Замки не відреагували. Ага! Жадкін завівся. Нап’ялив окуляри, нахилився до кейса, роздивлявся замки, натискав кнопки, крутив коліщатка з цифрами, намагаючись вгадати код. Так захопився — про час забув.

— Треба Льоні Бурсаку зателефонувати, — пані Жадкіна тремтіла від збудження, косувала то на кейс, то на чоловіка, то на Андрія Чорнобая, та мізки працювали.

— Я схожий на хворого?! — полковник психонув. Гаркнув на дружину, штовхнув кейс.

Алюмінієве доробало впало на гранітну підлогу, розпалося на дві половинки, і замість грошей назовні вивалилося на вигляд нове шовкове покривало: банальне, квітчасте.

— Що за… — полковник не повірив очам. Вхопив покривало, трусив, наче у складках його могли причаїтися бакси. Приблизно мільйон. — Що за…