Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Не ставте нам жодних умов, — незалежним тоном сказав я.

— Я посилаюсь на специфіку своєї праці, — спокійно відповів професор. — Я не маю права на риск. Ці межі я встановив раз і назавжди і ніколи їх не порушу.

— А ви б не могли, нарешті, помовчати, професор? — озвався Карличек, не забувши при цьому вилаятись. — Чого ви так злякалися, чорт забирай! Ми нічого від вас не вимагаємо, Herrgott![14]

— Але ж ідеться про вбивство! — не здавався професор. — Я ще ніколи не брав участі в обговоренні таких справ.

— До речі, вас ніхто й не запрошував на обговорення! — визвірився Карличек. — Ваші поради нам не потрібні. Сидіть мовчки і слухайте.

Він спокійно налив у склянку холодного чаю, але завареного міцніше, ніж це робить Гонзик Тужима.

— І дуже прошу, не дратуйте мене, — звернувся він знову до професора, — бо ви ще не знаєте мого характеру…

— Мені довелося чимало попріти, перш ніж я розплутав цей клубок, — почав свою розповідь Карличек. — Я розповім вам про це трохи згодом детальніше, а зараз хочу лише сказати…

— Мені на все наплювати! — урвав я його. — Скажіть, де я можу знайти цього Фієдлера, і треба швидше приступати до справи.

— Який ви спритний, mein Herr! Він зараз перебуває в такому місці, де ви нічого з ним не вдієте. Не треба лізти поперед батька в пекло! Ваш одяг ще не просохнув, а фізіономія нагадує футбольний м'яч. Слухайте мене уважно. Фієдлерів двоє. Бедржих — це батько, Арнольд — син.

— Котрий же з них нам потрібен?

— Батько, Бедржих Фієдлер.

«Гість» цього, звичайно, знати не міг, тому, почувши таке, я змушений був мовчки хитнути головою.

— Бедржих Фієдлер працював на англійську розвідку, тобто на наших конкурентів, — вів далі Карличек. — До такого висновку я прийшов, вивчивши його минуле. Арнольд довідався про це — а він був хлопець досить розбещений — забрав у батька деякі документи і почав його шантажувати. Ці документи викривають так звану «шпигунську діяльність» Бедржиха Фієдлера і секретаря англійського посольства пані Госсарт, яку, між іншим, наш пан професор повинен знати. Отже, як бачите, хлопець заробляв на власному батькові.

— Тоді ви помилилися, — зауважив я. — Судячи з вашої розповіді, треба плюнути на батька і зайнятися сином.

— Вам уже не доведеться займатися ні батьком, ні сином, — самовдоволено посміхнувся Карличек.

— Чому?

— Тому що обоє вони на тому світі.

Я знову запалив сигарету. Мене непокоїло, що Карличек так може забрехатися. Професор уважно стежив за розмовою.

— Не розумію — хтось уже це зробив без мене? — збентежено запитав я.

— Так. Сталося це через зовсім несподіваний збіг обставин.

— Я не вірю ні в які випадковості.

— А я вірю! — нахабно брехав Карличек. — Я схиляюся перед несподіванками, як перед богом. На це ви вже плюнути не зможете! Уявіть собі, що одного разу — в п'ятницю, Арнольд Фієдлер купив собі шафу для одягу і почав вимагати в батька грошей, хоч у того їх не було. Тоді старий зрозумів, що далі так продовжуватись не може. Він, мов той дурень, фотографує на мікроплівку військові та державні об'єкти, а син забирає все до копійки. Батько Арнольда не був скнарою, але в нього просто увірвався терпець. Син повідомив, що, в такому разі, доведеться вивести шановного тата на чисту воду. Старий благав Арнольда, переконував, що час би вже йому самому заробляти собі гроші, годі, мовляв, сидіти на батьковій шиї. Але сину набридло слухати його повчання, і він погрозив написати анонімку. Синок добре знав, що батько його любить і не дозволить залишитись без грошей. Не дивуйтесь, meine Herren,[15] у кожної людини свій характер.