Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр

— Везуть лейтенанта Лоубала, — промовив зв'язковий.

Водій помітив нас і двічі просигналив, даючи зрозуміти, що зупинятися не буде. Я махнув рукою, щоб поспішав — залишалося ще кільканадцять метрів до залізничного переїзду, а далі починалося асфальтоване шосе.

Ми навмання стрибали через широкі калюжі, але робили це просто за звичкою — наші ноги давно промокли.

Я не знав, за яких обставин було поранено Лоубала, але зв'язкового ні про що не розпитував.

Розмовляти зараз — під дощем, серед калюж і багна — не хотілося. До того ж, я йшов туди, де на мене чекали, щоб про все доповісти найдокладніше.

Мене зустрів Трепинський і повторив те, що я вже чув від зв'язкового.

— Як це трапилось? — запитав я.

— Лоубал вискочив йому назустріч і крикнув: «Руки вгору!» — але сам спіткнувся, і той падлюка вдарив його ножем у бік.

— Рана небезпечна?

— Рана в бік завжди небезпечна, — схвильовано відповів Трепинський. — Ми перенесли його в хатину поромника. Там зробили перев'язку. Потім я викликав машину. Лоубал був непритомний.

— Машина ще повернеться?

— Так.

— Значить, ми одержимо точну інформацію про стан його здоров'я. Де ви тримаєте «гостя»?

— Я наказав одвести його подалі від будинку, щоб поромник не второпав, у чому річ.

Минувши місток, ми почали видиратися по слизькому схилу до хатини поромника.

Пости залишалися на місцях. Нас супроводжував лише зв'язковий, який провів мене до Трепинського.

Ось із темряви проступила висока скеля. Поруч з-під каміння било джерело.

З приступки під скелею нам просигналили ліхтарем.

Нас зустріло четверо. П'ятий сидів поруч на землі. Руки в нього були зв'язані.

— Ану встань! — наказав шпигуну один з наших працівників.

Я спрямував на бандита промінь ліхтарика. Він був невисокий на зріст, широкоплечий, мускулястий. На правій скроні темнів великий синець — робота Трепинського. Короткий каштановий чуб мокрою мичкою спадав на чоло. Йому було років тридцять п'ять.

Трепинський подав мені чорний портфель. Я вийняв звідти ніж, загорнутий у носову хустку. Дванадцятисантиметрова «фінка» була заплямована кров'ю нашого товариша.

У портфелі була вогнепальна зброя та інші речі, але мене передусім цікавили паспорти. Я розкрив їх. Трепинський тримав портфель дашком, щоб оберегти документи від дощу. В паспортах було зазначено троє чеських прізвищ. Це означало, що «гість» був за національністю чех або добре володів нашою мовою.

— Він щось розповідав про себе? — запитав я.

— Ні. Та й отямився він після удару лейтенанта лише недавно.

Я наблизився до порушника.

— Яким же з цих трьох прізвищ вас величати?

— Мені байдуже, — відрізав він.

На шпигуна падало світло трьох кишенькових ліхтариків. Він нетвердо стояв на ногах, мабуть, і досі боліла голова.

— Слухайте, — сказав я. — Нам ніколи панькатися з вами. Ви зареєстровані під номером ГК 12/37. Вас послали сюди прибрати Арнольда Фієдлера, який став для декого небезпечним, тому що виявив тайник на дев'ятнадцятому кілометрі. Тайник вирішено ліквідувати, і вам доручили перевірити, чи виконане це розпорядження. У професора Гвідо Коларжа ви маєте зустрітися з Августом Майєром. Цей агент потрапив у скрутне становище і чекає на вашу допомогу.