Індоарійські таємниці України

Отже початкові освіти передувало посвячення, упанаяна, що символізувало друге, духовне народження людини. Видимою ознакою того, що обряд відбуто, був священний шнур, пов’язуваний через ліве плече під праву руку. Цей обряд означав, що індивід став повноправним членом свого стану й суспільства й що він готовий до навчання. Хоча саме навчання для дітей із різного стану починалося в різному віці. Найраніше починали вчитися брахманські діти, за ними — кшатрійські, а останніми — хліборобські. Загалом упанаяна для хлопчика-брахмана здійснювалась у 8 років, кшатрія — в 11, вайш’ї — в 12. Вік учня мусив бути таким, щоб розум його був достатньо сприйнятливим і щоб вистачило часу для освіти. Але один і той же вік підходив не для кожної дитини. Тому допускався певний віковий вибір, залежно від здібностей дитини. Для дітей-брахманів він установлювався найраніший, бо брахмани самі були вчителями і своїх дітей їм не треба було нікуди відсилати. А кшатрії і вайш’ї могли здійснити упанаяну пізніше, бо вони віддавали дітей у науку до брахманів, відривали їх від дому, а це було зручніше робити, коли дитина доросліша (ДДО, 109–133).

Після упанаяни учень переселявся до вчителя-ґуру й до кінця навчання перебував під недремним оком наставника, котрий вважався його другим, духовним батьком. Сам учитель мав ставитися до учня як до рідного сина, <315> навчати його чесно й сумлінно, передаючи без утайки свої знання. Брати за це плати не годилося, хіба що після науки учень підносив учителеві подарунок, який не сприймався як винагорода за навчительську працю. То був тільки вияв поваги і вдячності за отримані знання, які ціни не мають. Зі свого боку, учень мав виказувати вчителеві синівську відданість і слухняність. Якщо при ньому хтось нечемно відгукувався про наставника, йому належало затулити вуха або піти геть.

Учня, незалежно від того, з якого він стану, привчали до невибагливого життя. Учень допомагав вчителеві по господарству, пас худобу, навіть збирав милостиню для нього. Учневі не слід було їсти м’яса, меду, вживати жувальний тютюн. Він мусив вставати до схід сонця, молитися, здійснювати належні ритуали, не спати вдень, скромно вдягатися, ходити босоніж, не танцювати, не слухати музики, не намащуватися запашними олійками, не ховатися від сонця під парасолькою. Мав бути правдивим, уміти стримувати емоції і приборкувати почуття.

Традиційна брахманська освіта передбачала насамперед вивчення вед. За ними йшли дисципліни, необхідні для вивчення і правильного розуміння вед: фонетика, граматика, етимологія, віршування, астрологія й правила жертвоприносин. Традиційна освіта включала 14 наук-відья та 62 або 64 мистецтва й ремесла. Серед наук були історія й священні перекази, демонологія, медицина-аюрведа, наука диспуту тощо (ДИ, 430). Учень вивчав і основний фах свого стану: кшатрії — військову справу, політику й управління державою, вайш’ї — агрономію, торгівлю, ремесла, брахмани — обряди й ритуали, жертвоприносини й науку викладання.

Слід сказати, що з плином часу в цій схемі освіти відбулася суттєва зміна — перед упанаяною став здійснюватися обряд, який знаменував початок вивчення абетки. Цей обряд називався відьярамбга, «початок науки» (санскр. vidya = укр. відання, знання, наука). Таку зміну викликало те, що доти існувала усна освіта, священні веди й перекази існували в усному вигляді, тому усно вони й передавалися з покоління в покоління. Та й індійці не дуже були охочі до відкритого дослідження фактів, властивого нашим часам, вони прагнули зберегти знання в таємниці. Брахмани ніколи не оприлюднювали мудрого знання, яке містилося в ведах. Давній лікар тримав свої медичні знання при собі і втаємничував у них лише власного сина чи улюбленого учня. Це ж саме стосується майже всіх галузей знань, мистецтв і ре<316>месел. Окрім міркувань професійного суперництва, існувало й побоювання, що ставши загальновідомим, знання втрачає магічну силу. Та й вважалося, що не кожне знання можна давати всім підряд, певні знання мали отримувати тільки посвячені, які не використають ці знання на шкоду людям.

Але згодом санскрит перестав бути загальнодоступною мовою, веди обростали коментаторською літературою, виникали нові галузі знань — граматика, фонетика, етимологія, астрологія тощо. Тобто різноманітної літератури стало надто багато, аби її запам’ятати. І тоді з’явилося письмо й фіксовані тексти. Виникла потреба і в попередньому знанні абетки й письма. Тож упанаяна перестала означати початок навчання, її заступив новий обряд — відьярамбга. Її почали здійснювати разом з обрядом пострижин, коли дитині було від чотирьох до семи років (ДДО, 109–110). Особливістю пострижин було те, що на голові дитини залишали одне або кілька пасем волосся, чубчик або й без них, залежно від того, скількох і яких мудреців шанували в даному роді, громаді чи стані. Одне пасмо волосся мали носити нащадки мудреця Васіштхи. З часом при пострижинах стали залишати на голові тільки одне пасмо волосся. Це була водночас і ознака, поряд зі священним шнуром, приналежності до «двічінароджених», тобто до одного з трьох вищих станів. Вважалося, що між пасмом волосся на голові й довголіттям існує прямий зв’язок, бо на тім’ї містилася важлива життєва точка адгіпаті — «владика», пошкодження якої викликає смерть. Тож пасмо волосся тут мало захисну функцію (ДДО, 102–105).