Індоарійські таємниці України
- Автор: Наливайко Степан
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Індоарійські таємниці України». Краткое содержание книги:
Широке залучення індійського та іранського мовного фактографічного та культурологічного матеріалу дозволило по-новому осмислити давні й нинішні українські реалії, пояснити низку винятково важливих для вітчизняної історії термінів та імен, показати, що назви «Україна», «Русь», «українці», «козак» сягають тисячолітніх часових глибин.
І що українська історія творилася рівнобіжно з історією найдавніших цивілізацій світу.
Саме ім’я Васіштха означає «Найбагатший», «Наймаєтніший», походить від санскр. vasu — «багатство», «скарб», «статки», «добро», а пізніше стало означати «земля», «держава» (СРС, 571). Воно споріднене з санскр. vasur — «багатий», «маєтний» і з грец. базилевс//василевс — «цар» і нашим іменем Василь. Санскр. vasu в значенні «земля» творить важливі терміни із значенням «цар», «правитель», які згодом стали чоловічими іменами: vasudhara — досл. «тримач землі», «земледержець», vasudeva — «бог багатства», «бог землі», «бог статків». Ім’я Васудева мав батько Крішни та його старшого брата Баладеви (Балавіри).
Індоєвропейські народи з глибокої давнини співвідносили певні кольори з різними людськими якостями. На індійському терені свою барву мають і суспільні стани. Сам термін varna на означення стану із санскриту тлумачиться — «колір», «забарва» (СРС, 567). Тож із жерцями-брахманами асоціюється білий колір, що символізує святість і чистоту, з кшатріями-воїнами — червоний, що символізує енергію і рішучість, з вайш’ями-селянами — жовтий, тобто поєднання білого й червоного кольорів, із шудрами — чорний (пор. слов’янське чернь на означення простолюду), що за брахманським трактуванням символізувало безбожність і темряву. Проте, за епосом, багато знаменитих героїв, мудреців і навіть богів — Вішну, Крішна, Рама, Яма, Шіва, Драупаді і навіть В’яса, легендарний творець «Махабгарати» й редактор вед, мали чорну або темносиню забарву шкіри й це не вважалося ганебним.<305>
Дослідники вважають, що процес утворення чотиристанового суспільства вплинула низка обставин: особливості родо-племінних стосунків, етнічні й релігійні відмінності і в першу чергу суспільно-економічні фактори. Соціальне розмежування висувало більш заможні й впливові роди, тому функції управління, здійснення культових ритуалів зосереджувалося в руках певної суспільної групи. Ці роди з часом закріпили за собою ці функції, що й сприяло перетворення їх у суспільну верхівку. Роди, які почали сповняти жрецькі обов’язки, склали верству брахманів, царські роди, військова знать — стан воїнів. Переважна маса общинників склала селянський стан — вайш’їв (від санскр. visha — «община», «плем’я», «народ», «усі»; пор. застаріле слов. весь — «село»).
Більш складним вважається виникнення стану шудр. Основними тут вважаються дві причини: збільшення числа тих, хто втратив економічну самостійність, і розвиток ремесел, які ставали основними заняттями розорених співплемінників, котрі позбулися колишнього громадянського статусу. Вони переважно й склали четвертий стан, великою мірою залежний від трьох перших станів.
Вищим суспільним станом були брахмани. Вважалося, що їхніми вустами промовляють боги, бо ж і походили вони з вуст, найчистішої частини Брахми. За допомогою брахманів і їхніх ритуальних дій люди спілкуються з небожителями й отримують від них блага, ласку й милосердя. Добробут людини, за уявленнями ведійських аріїв, залежить від богів, а взнати їхню волю і впливати на них могли тільки жерці-брахмани. Тільки вони могли знайомити людей зі священними текстами, здійснювати різноманітні жертвоприносини та обряди, серед них і пов’язані з коронуванням царя. Звідси і їхній величезний вплив на суспільне й політичне життя країни. Придворний жрець — пурохіта, досл. «поставлений попереду», мав неабиякі можливості впливати на царя, правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, їхньою власністю не міг розпоряджатися навіть цар, а вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином.
Однак реальна влада — військова сила, матеріальні ресурси — перебувала в руках кшатріїв. Така ситуація відбита в текстах, над якими «попрацювали» жерці-брахмани. Але буддійські та джайнські твори подають іншу схему: суспільну ієрархію очолюють кшатрії. Навіть у ведійських джерелах, де незмінно підкреслюється вищість брахманів, трапляються вказівки, що кшатрій — ви<306>щий брахмана. В епосі ця позиція ще виразніша: кшатрії змальовуються вищими за брахманів і такими, що мають фактичну владу в суспільстві.
Основну масу повноправних вільних общинників складали вайш’ї — переважно землероби й скотарі. Вони давали необхідні кошти на утримання державного апарату, жерців і знаті. З часом вони стають податковою верствою і не мають однакових прав із брахманами й кшатріями. Проте в економічному плані вайш’ї були цілком самостійні, мали право володіти землею і відігравали значну роль у державному управлінні. Вони постачали переважну масу пішого війська для ополчення, хоча провідною військовою силою були невеликі загони добре озброєних і підготовлених воїнів-кшатріїв. Про високий статус вайш’їв у ведійську епоху свідчать згадки про них поряд із кшатріями в ряді джерел.
Хоча джерела всіляко підкреслюють непохитність станових засад, у них містяться й дані, що перегородки між станами не були неподоланними. Навіть до брахманів іноді зараховувалися люди сумнівного, як на самих брахманів, походження. Порушувались і шлюбні заборони; суворо засуджувалося тільки одруження чоловіка нижчого стану з жінкою вищого стану. Проте одруження чоловіка більш високого стану з жінкою нижчого стану дозволялося. Втім, непоодинокі й шлюби першого типу, причому в найшанованіших епічних героїв.
Найважливішим обрядом, який підкреслює різницю між трьома першими верствами й шудрами, було посвячення — упанаяна. Воно прирівнювалося до другого народження людини, тому члени цих станів іще називалися двіджа або двіджаті — «двічінароджені». Шудр, які не проходили такого посвячення називали екаджа або екаджаті — «однонароджені». Обряд цей здійснювався в дитячому віці. Для брахманських дітей найчастіше вказується вік — 8 років, кшатріїв — 11, вайш’їв — 12. Найістотнішою частиною обряду є надягання на шию посвячуваного особливим чином сплетеного шнура — упавіта. Причому для кожного з трьох станів він сплітався з різної кількості ниток і з різного матеріалу.
Єдина згадка про шудр у «Ріґведі» міститься в її останній, найпізнішій частині. З цього можна судити, що ця верства сформувалася пізніше інших. У пізніших джерелах згадки про шудр частіші.
На індійському терені шудри не відбували обряду посвячення, і це позбавляло їх багатьох прав. Їм заборонялося вивчати веди й навіть слухати їх. Вони не могли брати участі в общинних культових <307> обрядах і дійствах, проте їм дозволялося здійснювати домашні пожертвини й обряд поминання предків. Шудра не міг посідати відповідальних посад у державі. Характерно, що ремеслом упродовж усього давнього періоду займалися переважно шудрі. Проте вже у ведійську епоху були заможні шудрі. У деяких джерелах вони іноді описуються як народжені без бога й ритуалу, але власники великих черід худоби. «Чхандоґ’я-упанішада» розповідає про шудру, котрий подарував брахманові тисячу корів, віз із запрягом, прикраси, а також дочку й село, де жив брахман (IV, 2). Оскільки худоба вважалася головним мірилом багатства, то вона робила заможних шудр у матеріальному плані достатньо незалежними.
Вищі стани мусили рахуватися з шудрами й у політичному житті. Зокрема, на церемонії коронації новий цар мусив звертатися за підтримкою не лише до трьох перших станів, а й до шудр. Їх радилося вводити до царської ради. З часом роль шудрів наближується до ролі вайш’їв. У «Махабгараті» мовиться:
«Якщо шудра не може забезпечити своє життя звичайними заняттями, тоді для нього допускаються торгівля, скотарство, ремесло» (ХІІ, 283.3).
«Артхашастра» й собі зазначає: «Обов’язок шудр — служити двічінародженим, ведення господарства (vartta — землеробство, скотарство й торгівля), ремесло, фах актора» (І.3).